Симона Вилар - Лазарит

– Вам нема що відповісти, сір? – вигукнув Бове, коли мовчання Річарда стало нестерпним. Тоді я скажу: ви розслабилися, ви справляєте весілля, розважаєтеся переслідуванням Ісаака Комніна, немов полюванням, і це означає лише одне: ви, ваша величносте, не наважуєтеся перейти до важчого завдання – відвойовувати Гроб Господній!..

– Клятий пасинок сатани! – вилаявся, рішуче виступивши вперед, інший єпископ – Солсбері, радник і друг Річарда. – І ти, псе, наважуєшся докоряти моєму королю, коли твій так нічого й не домігся, а лише весь час канючить подачки!

– Мовчи, диявольське насіння! – не залишився в боргу Бове. – Поки мій король б’ється…

– Точніше, б’є байдики в таборі під Акрою! Це вже ми знаємо! І прикривається лицарською клятвою, щоб не зазнати поразки, і лускається від заздрощів до перемог англійського Лева на Кіпрі. Щойно Річард туди прибуде, він візьме Акру значно швидше, ніж Філіп Французький сплете чергову інтригу!

– Як ти можеш оббріхувати мого шляхетного короля?

– А ти?

– Овече лайно!

– Задавакуватий віслюк!..

Лайка й образи ще витали в повітрі, а лицарі Річарда вже схопилися за зброю. Французи, які супроводжували єпископа Бове, теж оголили сталь. Королю довелося підвищити голос і встати між воїнами, котрі готові були пролити кров. Тільки після цього запанувала тиша.

Насамперед Річард обернувся до блідої немов полотно Беренгарії і попросив її та інших дам покинути залу ради. Лицарі провели королеву та її почет поклонами, однак ледве ті пішли, галас відновився.

Схвильована Беренгарія відразу кинулася в капличку, Іванна залишилася підслуховувати під дверима зали, а Джоанні довелося відвести Діву Кіпру, яку все це лише розважало.

Одначе кровопролиття не сталося. Річардові вдалося цілком мирно домовитися з єпископом Бове, пообіцявши в найкоротший термін закінчити підкорювати Кіпр, адже, як зазначив король, не можна залишати цю справу незакінченою. Щойно буде досягнуто остаточну перемогу – у ній уже ніхто не сумнівався, – Річард, не зволікаючи ні години, вирушить до Палестини. Щодо самого єпископа Бове, то йому варто покинути острів негайно, оскільки він образив короля Англії в присутності його підданих і тут буде чимало охочих поквитатися з ним – тим паче, він, хоч і духовна особа, проте носить на паску меч, отже, відповідає за свої слова як воїн.

Щоб заспокоїтися після таких бурхливих подій, Іванна запропонувала Джоанні знову вирушити прогулятися верхи. Незабаром жінки вже скакали на конях до віддаленої бухти, яку облюбували для купання.

Вони неквапно їхали уздовж берега, огинаючи скелі й хащі, коли Джоанна раптом побачила лицаря-госпітальєра, який рухався верхи їм назустріч.

Серце дико закалатало в неї в грудях, і вона різко натягнула поводи, зупиняючи коня. Це був він, Мартін д’Ане! Жінка впізнала лицаря за поставою, попри те, що його обличчя цілком приховував шлем, упізнала й коня незвичної масті. Вершник проїхав неподалік, із сідла ґречно вклонившись дамам.

Джоанна не рухалася з місця і не відгукувалася на заклики Іванни, яка значно її обігнала. Вона всією шкірою відчувала спрямований на неї погляд Мартіна, коли той повернув свого буланого до заростів чагарника.

– Міледі… Півоніє!.. – скрикнула засапано Джоанна, наздогнавши королеву Сицилійську. – Дозвольте мені ненадовго відлучитися. І не посилайте зі мною вартових – це лише маленька жіноча слабкість… Невдовзі я до вас приєднаюся.

Зі свого сховку в хащах Мартін бачив, як Джоанна відділилася від свити й повільно, не підганяючи коня, вирушила в його бік. Він скинув шолом – на його обличчі промайнула усмішка. Цілковитий безум – намагатися з нею побачитися. І все-таки він тут, незважаючи на Ейрікові вмовляння та буркотіння. Рудий, звісно ж, має рацію, а Мартін, завжди такий розважливий і обережний, зараз чинить усупереч здоровому глузду.

Весь цей час вони з Ейріком ховалися в одному з гротів на скелястому узбережжі, де знайшлося місце й для обох коней. Ейрік вряди-годи ходив по провіант у Лімасол і приносив новини. Серед них були й добрі: запеклий ворог Мартіна Вільям де Шампер вирушив битися із самозванцем Ісааком. Але поганих звісток теж було доволі. Найгірше те, що торговельні судна стояли в порту, а флот Річарда крейсував уздовж берегів острова, і не було щонайменшої можливості покинути Кіпр.

Ейрік був засмучений тим, що Санніва й люди Джоанни невтомно його розшукували, і одного разу йому насилу вдалося вислизнути від них у Лімасолі.