Симона Вилар - Лазарит

Джоанна схвильовано перехрестилася. Зелений хрест на лицаревому плащі свідчив про його належність до ордену Святого Лазаря – ордену хворих на проказу. Спаси і сохрани, Свята Діво, від такої жорстокої долі! Але, незважаючи на страшну болячку, лазаритів уважали найзвитяжнішими бійцями, адже вони воліли загинути в бою з невірними, ніж померти принизливою смертю від прокази.

За лицарем ішов зброєносець – могутній велетень у куртці з бичачої шкури, обшитої залізними пластинами. На ньому була каска, але з-під каски вибивалися довгі пасма рудого волосся, яке ворушив ранковий бриз. Джоанна мимоволі затримала на ньому погляд: якби цей здоровило-зброєносець не був слугою прокаженого, вона могла б заприсягтись, що це – Ейрік, чоловік її Санніви!

Утім, звідси їй не видно було його обличчя, зате дуже добре вона бачила двох коней, яких зброєносець вів за собою сходнями. Один був темно-бурий, а другий – рідкісної буланої масті, крупний, підтягнутий, із чорними панчохами на ногах і довгою гривою – темною, але зі світлими ниточками. Джоанна занадто добре розумілась на конях, щоб помилитися: це був кінь Мартіна д’Ане, вона відразу впізнала його!

Жінка немов заціпеніла. Тіло скував свинцевий холод. Сумбурні думки закружляли в голові. Мартін д’Ане їхав сам, без загону орденських братів, що трапляється не так часто, тим паче за таких тривалих мандрів… А прибувши на Кіпр, він зник – зник безслідно, і ніхто нічого про нього не чув… А перед тим, дорогою, він ні з ким не намагався заприятелювати… Крім неї!.. Та і їй не поспішав розповідати про своє минуле, уникаючи відповідей на запитання…

Джоанні здалося, що серце в неї ось-ось розірветься – але воно здригнулося й майже зупинилося: зараз вона задихнеться та помре!

Прокажений стояв біля поручнів і дивився на берег. Корабель розвертався й повільно відчалював, матроси піднімали головне вітрило, долинав гуркіт весел, що їх уставляли в кочети. Рудий Ейрік – а це точно був він, Джоанна таки впізнала Мартінового зброєносця, – прив’язав буланого жеребця та свого коня в стійлі за дощатою загородкою і перевальцем підійшов до лазарита. Тепер вони стояли поруч, але Ейрікове лице було відкритим, а топхельм лазарита, що закривав голову аж до плечей, не дозволяв роздивитися його обличчя.

У Джоанни промайнула слабка надія: «А якщо це все-таки не Мартін?» Але ж кінь, але ж зброєносець… і цей шолом, крізь щілини якого він учора так пильно на неї дивився…

Лазарити рідко відкривають обличчя, уникають спілкування з людьми, тримаються осібно… Однак і вони часом купують шльондр, щоб погамувати хіть. Поки їхні тіла ще не почали розпадатися й слухаються їх.

Корабель віддалявся. Джоанна й далі стояла нерухомо. Очі в неї були розширені, повільні удари серця громом відлунювали у вухах. Нарешті її пальці, що мертво вчепилися в кам’яний виступ, розтиснулися, і вона почала сповзати на кам’яні плити. Грім у вухах став нестерпним – жінка провалися в безпросвітний морок.

Галера з Кіпру повільно наближалася до берегів Палестини.

Мартін стояв на кормовій надбудові, дивлячись крізь щілини шолома на обриси Святої землі, що вимальовувалися вдалині. Обрій затягнула каламутна сиза мла, сонце тут було не таким ясним, як на Кіпрі, але поступово дедалі чіткіше проступала вервечка пагорбів і будівель на березі.

Під сталевою личиною топхельма обличчя в лицаря було напруженим: колись він заприсягнувся, що ноги його більше не буде на цих землях. Але Ашер бен Соломон примусив його порушити цю клятву. Хоча глибоко в душі Мартін і сам бажав поглянути, що ж тут насправді відбувається. Упертість хрестоносців, їх відчайдушна боротьба та непохитне прагнення відродити втрачене Єрусалимське королівство бентежило його й викликало повагу.

«Що ж, ось і випала нагода», – подумав він, рішуче відганяючи щонайменшу тінь спогадів. У нього є завдання, яке необхідно виконати. А коли він із цим упорається, то нарешті матиме три речі, котрих прагне понад усе на світі: дім, сім’ю і смагляву красуню Руф.

Чим далі за кормою залишалися Кіпр і Джоанна, тим легше йому було думати про чарівну єврейку. Про англійку взагалі слід забути – принаймні доти, доки йому доведеться задля досягнення своєї мети оприлюднити їхній зв’язок. А можливо, цього ще й удасться уникнути. Тому, сподівався Мартін, ця любовна пригода так і залишиться одним з епізодів його доволі бурхливого життя… утім, не позбавленого приємних моментів.