Симона Вилар - Лазарит

Лицарі спішилися. Один із Мартінових попутників зняв свій важкий шолом, відкривши засмагле чисте обличчя з по-хлопчачи круглими сіро-блакитними очима, темно-каштановою ошатною борідкою та глибокими залисинами на тім’ї. Жодних слідів прокази на цьому обличчі не було. Зате, коли відкрив голову інший, Мартін мало не відсахнувся: бліді повіки вивернуті, верхня губа поїдена страшними виразками, нижня теліпається, оголюючи зуби. Невипадково ще дорогою Мартіну здалося, що цей його попутник гундосить, немов йому важко виштовхувати з рота слова. Мертвотні губи знову ворухнулися, і Мартін почув:

– Ми тут не називаємо один одного колишніми іменами, бо в нас немає минулого. І одне лише майбутнє – вічність!

Замовкнувши, спотворений лицар і далі пильно дивився на Мартіна, а той наважився запитати, як же звертаються один до одного лазарити, якщо не вживають даних при хрещенні імен.

– У нас немає ні звань, ані титулів. А нове ім’я ми обираємо на честь одного зі святих, якого вважаємо своїм покровителем. Скажімо, мене називають братом Ієронімом…

Лицар з борідкою назвався Джоном, сказавши, що обрав це ім’я на честь Івана Хрестителя. З його вимови Мартін здогадався: Джон – англієць.

– Я Мартін, – не мудруючи назвався він.

– У нас уже є один лицар, який називає себе на честь Святого Мартіна Турського, – зауважив Джон. – Але це не має значення. Називайтеся так, як вам буде зручно. А зараз прошу до нашого братства лицарів, котрі чекають на Благословенну смерть!

Він відкинув завісу шатра, запрошуючи Мартіна ввійти, але той несамохіть позадкував і, немов шукаючи захисту, озирнувся на Ейріка.

– Не переймайтеся за свого зброєносця, месіре, – виринув звідкілясь чернець із білим хрестом госпітальєра на рясі. – Йому нададуть місце в наметі неподалік від вашого шатра разом із рештою зброєносців та слугами лицарів-лазаритів.

Мартін знав, що багато зі служників прокажених лицарів теж хворі, але далеко не всі. На мить він позаздрив рудому. Ейрік же віддав поводи обох коней монаху і незворушно попрямував, куди йому вказали.

Простуючи за братами Ієронімом та Джоном, Мартін нарешті опинився під склепіннями шатра. Прокажені лицарі зібралися помолитися перед встановленою на тринозі іконою Святого Лазаря Чотириденного, якого орден лазаритів шанував як свого небесного заступника. Лазарити вірили: плоть Лазаря з Віфанії, котрого воскресив Ісус через чотири дні по смерті, встигла так розкластися, що, навіть оживши, він і далі мав на обличчі й тілі сліди тліну.

Ніхто з лицарів не обернувся до щойно прибулих; голоси молільників зливалися в глухий гомін, що переривався віддаленим тягучим лементом муедзинів, які з мінаретів Акри скликали правовірних до вечірнього намазу. Мартін теж став на коліна, молитовно склавши руки на грудях, але шолом не зняв. Топхельм здавався йому хоч і ненадійним, та все-таки захистом від хвороботворних міазм, які витали в повітрі. Навіть крізь пахощі благовонних смол, що чаділи в кадилах, до нього долітав відворотний солодкавий дух гнилої плоті.

Нарешті пролунало останнє «амен», молільники підвелися з колін, і всі, як один, обернулися до Мартіна. Багато з них видалися йому цілком звичними людьми, але були й укриті рихлими м’ясистими наростами, на щоці в одного лицаря багріла величезна пляма, що стікала сукровицею, а спотворене лице іншого нагадувало розлючену лев’ячу морду. У решти видно було лише плями лепри. Загалом лазаритів було не більше двох десятків.

– Слава Ісусу Христу, брате! – вклонився один лицар. – Благослови вас Господь – тепер ви вдома.

Атож, так воно й було: це їхній останній прихисток, іншого дому ці нещасні не мали.

– Я брат Бернабе, капітан Благословенної смерті, – привітався інший лицар з голим, як коліно, черепом і неймовірно розпухлими, обвислими ледь не до плечей, мочками вух. – Покажіть своє обличчя, брате!

Мартіну довелося скоритися. Розстібнувши паски закритого шолому, він скинув його, а потім стягнув із голови кольчужний каптур та стібану шапочку. Його світле, вигоріле до жовтого, волосся впало на чоло, приховуючи блакить очей.

Капітан Барнабе, похитавши головою, мовив:

– Що й казати, гірко буде втратити таке лице! Але чого варта наша тілесна оболонка порівняно з вічним життям душі? Де у вас відмітини лепри?

– Плями в паху і під пахвами. Ченці в Намюрі, де я народився, визначили, що це, безперечно, лепра.

– У нас уже є один брат Мартін, – зауважив капітан Барнабе, вказуючи на прокаженого в страшних наростах. – Ми називатимемо тебе Мартіном Прекрасним.