Симона Вилар - Лазарит

Лазарити вели його, вихляючи між безладно розставленими наметами, під ногами чвакало болото, розвезене незчисленними копитами й чобітьми, перемішане з кізяками та покидьками. Людей навколо було величезне куписько – солдати, лицарі, зброярі, торговці в чалмах й італійські купці; розгулювали таборові хвойди, гасали діти, гуркотіла кузня, лучники оперяли стріли, бігали пажі з дорученнями, візники вели упряжених волів, проїздили верхи лицарі, конюхи поралися біля важких та грізних на вигляд коней.

Але, попри цю несамовиту скупченість, сам лише вигляд лицарів у плащах із зеленими хрестами примушував юрмисько розступатися, утворюючи широкий прохід. На них витріщалися мовчки, дехто, побачивши їх, хрестився.

Сонце, невидиме за покровом низьких хмар і курявою, що висіла в повітрі, вже схилялося до обрію. Прокажений лицар, який їхав поруч із Мартіном, зауважив: ця виснажлива задуха тримається вже давно, а дощу нема й нема. Злива, принаймні, трохи все освіжила б.

Мартін промовчав. Прокажені воїни незворушно розмовляли про погоду, наче їм більше нічим було перейматися, натомість сам він мало не задихався під шоломом – і не лише від затхлості й смороду табору. Його жахало, що відтепер він змушений буде перебувати серед хворих на лепру, яка не лише заразна, а й невиліковна. Чи враховував це Ашер бен Соломон, посилаючи сюди майбутнього зятя? Навряд чи. Однак тепер Мартіну, хоч-не-хоч, доведеться залишатися з лазаритами, аж поки не трапиться нагода втекти. Але куди? Навколо вирував багатотисячний натовп різноплемінних людей – тут усе було, мов на долоні, зважено й пораховано: монахи позначали в спеціальних переліках, скільки воїнів на утриманні та при якому вони багатті, до якого намету прикріплено кожного з них.

Лазарити пояснили йому, що це необхідно, щоб розрахувати кількість провіанту і знати, кого й де поселено, аби в разі тривоги командири могли швидко зібрати своїх вояків. За наметами торговців і землянками, у яких мешкають прачки, слуги та решта люду, що прибився до табору хрестоносців, також ведеться нагляд, адже у величезному юрмиську можуть виявитися розвідники Саладіна. За воїнами-новачками теж наглядають спеціально призначені сержанти.

Провідники пояснили Мартінові: тут безмір усілякого наброду, тому жоден лазарит не відходить від свого шатра без супроводу двох-трьох охоронців, і все це – задля безпеки самих прокажених, бо хтозна, що може спасти на думку дюжині якихось нетверезих таборових нероб. Звісно, лицарі Святого Лазаря можуть пересуватися й поодинці, але ніде не затримуючись. Якщо раптом зникне котрийсь лазарит, його побратими мусять негайно повідомити про це маршалів госпітальєрів чи тамплієрів могутніх орденів, які опікуються лазаритами. Тоді зниклого починають шукати, оповістивши про це весь табір.

Мартінові залишалося лише подумки лайнутися. Цієї миті він бачив єдиний вихід зі становища – героїчно «загинути» за першої ж серйозної сутички, а потім, відлежавшись, аж поки споночіє, на полі бою, повернутися в табір простим найманцем.

Пройшовши добру половину табору, що кільцем охопив мури Акри, Мартін і його провідники дісталися нарешті до стану прокажених. Довге кострище з тліючим вугіллям відділяло його від інших воїнів, які мовчки стежили за лазаритами. За ямою височіло просторе шатро, колись доволі багате, але зараз вицвіле й пошарпане від дощів та сонця. Поряд були конов’язі, стійки зі списами, вози з добром і провізією; походжали лікарі-госпітальєри в довгому темному одязі. Мартін затримав погляд на жердині при вході в шатро: на ній нерухомо висіло довге чорне полотнище із зображенням черепа.

Один із лазаритів-провідників пояснив:

– Наш загін обрав саме такий символ – череп, або, інакше кажучи, Адамову голову. Ця частина тіла найменше підлягає тлінню, для нас же вона – символ смерті і безстрашшя перед її лицем.

Мартін відчув, як по його спині, попри задуху, пройшла хвиля холоду. Він почав згадувати, як уникнути погибельної зарази: жодним чином не можна торкатися до виразок прокажених і дихати з ними одним повітрям, треба якнайчастіше митися, а якщо вже довелося доторкнутися до хворого – обтирати шкіру оцтом. Кажуть, ця болячка переходить від людини до людини лише після тривалого спілкування. Але… хто може це знати напевне? Король Бодуен Єрусалимський страждав на проказу із семи років, проте в його оточенні не було жодного недужого. Тоді й виник забобон, що проказа – це дане Богом випробування: християнин мусить нести свій хрест упокорено, спонукаючи людей, що його оточують, до співчуття. Щодо мусульман, то ті називали лепру «нечистою хворобою».