Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Та прочитати тих думок не міг.

— Повірити важко, — Шеремет говорив правду.

— А ти все одно вір, дядьку. Отак візьми й повір. І думай, куди себе дівати. Військо Зеленого розлетілося. Зараз, кажуть, хто перший назвався, той і отаман. Нема тобі чого там робити. Відлежся на хуторі. Хтозна, як воно піде далі й куди вітер повіє. Але не до отаманів, я тобі кажу.

Може, хотів Яків почути якусь відповідь, та Шеремет відмовчався.

— Тоді бувай, дядьку, — Дзюба легенько ляснув його по плечі. — Відплатив я тобі за той день коло Дніпра. Ми квити. От не сходитися б нам більше — ані так, ані сяк. Ніяк бажано. Різними дорогами йти, не перетинатися.

Отут Артем цілком погоджувався. Та промовчав. Дозволив Якову знову потріпати себе по плечі. Дочекався, поки той скочить на коня і зникне в нічній темряві. Лише тоді повернувся до хати.

Треба розказати людям про смерть отамана Данила Зеленого…

Того селянина привели, коли в таборі зібралися відправити дев'ятини за Федором Палієм.

Наближався грудень. Болота в Гощівському лісі, де знайшли притулок партизани, що збилися в загін після отаманової загибелі, подекуди не замерзали навіть лютими зимами. Шеремета на початку листопада привів сюди всюдисущий Семен Середа потаємними стежками, про які з чужинців мало хто знав. Там, на острівцях, хлопці поставили міцні курені. Здебільшого сиділи в них, коли падали дощі, палили вогнища, грілися й коли — не — коли посилали невеличкі групи до найближчих сіл по харчі.

Артем розумів: колись злагоджені, дисципліновані, вірні слову Данила Зеленого вояки поволі нікчемніли. Федір Палій очолював ці мізерні залишки багатотисячної боєздатної армії, сильної ще на початку жовтня. Але й він не міг дати ради, бо з загибеллю отамана військо справді втратило полководця. Тепер основна мета — забратися якнайдалі в ліс, у хащі, туди, куди москалям золотопогонним ходу нема. Нехай там комарі та мошки гризуть — нічого, скоро перестануть. Наближалися холоди, всяка комашня відійде до весни. Партизани всерйоз намірилися зимувати серед болота, не приховуючи, що годувати їх мусить місцеве населення.

Поки так, а далі — побачимо.

…Після сумних новин, що їх приніс Дзюба, Шеремет розгубився. Таке сталося з ним чи не вперше за останні місяці, коли постійна війна привчила вирішувати все дуже швидко, не роздумуючи. Від цього залежало життя, і Артем гадав, що надовго, як не назавжди, позбувся дурної інтелігентської звички повсякчас копирсатися в собі й десятки разів обмірковувати кожен крок.

І ось — порожнеча. Пустка. Жодного уявлення про найближче майбутнє. А ще ж за якусь годину перед тим, як з'явився Яків, він снував серйозні плани, куди і як треба відступати. Почувши трагічну новину про отаманову загибель і військо, якого вже нема, Шеремет відчув себе дуже зле, навіть гірше за казкового богатиря на роздоріжжі. Той хоч вибір мав: піти праворуч — самому згинути, звернути ліворуч — коня згубити, рушити навпростець — чого на світі не бува! — може, й здобути перемогу. Але перед Артемом не було жодної стежки. Він міг лишитися на хуторі, надуживаючи довіру хазяїв і накликаючи сюди правдиву загрозу. Або зібратися й піти навмання, куди очі поведуть, нипаючи округою й вишукуючи, хто де є з давніх побратимів — зеленівців.

Правда, був досить примарний шанс узяти курс на Чернігівську губернію, до батька Ангела. Також можна спробувати пробиратися денікінськими тилами на Південь, до Катеринославщини, де розгулявся батько Махно. Та це все потребувало більше сил, ніж мав Артем. Хто — хто, а він, лікар, чудово розумів: насувається глибока осінь. Він ще не зовсім оклигав після поранення. А доведеться йти пішки кілька сотень верст. До того ж кружними шляхами, криючись, скрадаючись, переховуючись, щоб не наскочити на білі патрулі, яких розвелося скрізь, немов сарани, тож сил може забракнути. За інших обставин Шеремет неодмінно ризикнув би. Та з незагоєними ранами пускатися в таку далеку путь дуже небезпечно.

Міркував він уголос. Маруся слухала, вряди — годи вставляючи якісь малозначущі чи підбадьорливі фрази. Настала мить, коли Артем, недобре пожартувавши, бовкнув: «Застрелитися хіба. Поховаєте мене десь і матимете святий спокій». Відтак зненацька дістав по губах. Маруся вдарила навідліг, розбила до крові, заюшило сильно. Шеремет не бачив себе в дзеркало, але відчув, що дуже схожий на упиря з англійських романів, якими колись зачитувалася Лідія. Не стримався тоді, зойкнув з болю. Відразу облизав солоне язиком, машинально торкнувся забитого місця.