Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

— Досить крутити, Дзюбо. Якого дідька?..

— Такого! — різко перебив той, забувши про цигарку. — Такого! Сидиш тут у комірчині, в теплі й добрі. Жереш, спиш, баба поруч! Не знаєш нічого! Усе, амба отаманові! Нема Зеленого, вбили!

У голові Шеремета лунко бамкнув дзвін.

Раз. Другий. Третій.

Так калатало, як наче церковна дзвіниця била на сполох.

— Брешеш, — процідив Артем. — Скільки знаю тебе, завжди брехав. Звідки знаєш?

— Вуха є, то й слухаю, — огризнувся Дзюба. — Як я до золотопогонників потрапив? Здався. Сам прийшов. Тоді, влітку, коли втік від Зеленого, так само покаявся. Помилявся, мовляв, під страхом смерті став під отамана. Усе чекав нагоди втекти, людей зберіг, зате…

— Кого це ти зберіг?

— От хай би в чека пішли й перевірили! — відбрив Яків не без гордощів. — Розказав, що знав, де в отамана яка агентура, хто симпатизує. Поки на гауптвахті сидів, перевірили товариші. Не я б здав, то по — любому каюк. Губчека теж не дурні верховодять. Бач, назад узяли. Туди ж, тюрму охороняти. Ну, а як дядько Денікін попер, заметушилися там, почали людей стріляти, папери палити. Бачив би, скільки крові по собі лишили… — він говорив спокійно, ніби оповідав байку, казку чи звичайну історію з життя. — Ну, думаю собі, не підходить мені таке. Тихцем, хаміль — хаміль — і заліг, зачаївся. Та й помалу забули про мене в чека. Ой, не тільки я втік! Зайшли добровольці, біла кістка. Я відразу до них. Мовляв, натерпівся від червоних, був силою мобілізований, сам служив государеві імператору вірою — правдою. Не повіриш, «Боже, царя храни!» їм утнув!

— Чого ж — повірю.

— О, бач! — Яків не відчув іронії. — Значить, пояснив: служив при тюрмі, конвоїром. Вони мене й приписали до контррозвідки. Тепер, бач, я в каральному загоні. На правах місцевого, все тут знаю. Пани офіцери мене навіть бережуть…

— Не заговорюй мені зубів, Дзюбо! Зелений… Як знаєш, що його вбили?

— До цього ж і веду! Десь днів із п'ять тому пішли в контррозвідці чутки — застрелили отамана Данила Зеленого десь біля Канева. Він ніби вертався сюди, в рідні краї. Про щось там домовлявся з Петлюрою. І наче був біля нього агент самого Щучкіна.

— Це ще хто такий?

— Ніколи не бачив, — признався Дзюба. — Керує контррозвідкою діда Антона.

— Кого ?

— Золоті погони кличуть так свого командувача — Денікіна Антона Івановича. Та ну його, тебе ж, дядьку, Зелений цікавить.

— Дуже цікавить. Хто бачив отамана мертвим?

— Були люди, — Яків кивнув, ніби погоджувався сам із собою. — Перевіряли. Отамана вашого стріляли, та не дострелили. Довезли сюди, до Стрітівки, знаєш, де це… Там відійшов. Хоч кажуть, дуже схожого чоловіка туди доправили, аби обдурити всіх. Сам же отаман ховався десь у Ковалях, теж недалечко. І там усе одно помер…

— Могили, значить, нема?

— Я не бачив, — Дзюба приклав собі розчепірену правицю до серця. — Та казали люди всякі, що самі бачили. Є такі, що були на похороні. Словом, Артемію, скажу тобі так: різні місця смерті Зеленого називають. Але ніхто не каже — живий. Тут інше: розбіглося військо без отамана. Золотопогонники ганяють по повітах залишки, зграйки роздрібнені. Ніхто вже з тилу не скубе.

Очі звикли до ночі. Шеремет побачив, як Яків посміхнувся у вуса.

Захотілося стрельнути впритул. Не думаючи про наслідки. Учинити з ним, як у давнину розправлялися з гінцями, що приносили недобрі звістки.

— Нащо ти говориш мені це все? — запитав глухо.

— Аби не надибав — не сказав би, — легко признався Дзюба. — Я ж нічого не забуваю, дядьку. Міг би помітити. Ти ж мене тоді, біля кручі, пам'ятаєш, від неминучої смерті, вважай, урятував. Та ще й від дурної. Засмалив би мені хлопчисько — шмаркач кулю в пузо, не розбираючись, — і по всьому, ніхто б тебе зараз від іншої кулі не врятував.

Заведешся з ним, і таке враження, наче в гною вивалявся. А глянь з другого боку, то без Дзюби й діла б не було.

Від кого й коли Шеремет почув це? Мабуть… Точно, Палій розмірковував, коли вони сиділи у нього в хаті ще цією весною, а здавалося, ніби відтоді минуло ціле життя. Була жива його дружина, діти сопли на печі…

Значить, хтось його тримає коло нас на цьому світі.

Різко труснувши головою, Артем прогнав від себе ті спогади. Хоч таки правду казав тоді Федір, щиру правду. Як усе непросто з цим Яковом Дзюбою! Як усе заплутано! Чорна людина, янгол — вигнанець, якогось дідька все довкола нього крутиться…

— Ти чого, наче кінь? — поцікавився той, мовби відчуваючи, що Шеремет думає про нього.