Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

— Люди бачили. Я саме була в Лавроненків, кумів ваших, вони на околиці. Тут старша дочка їхня прибігла змилена, та й до мене. Каже: «Бігом, Марусько, жени на хутір. Кажи: нікінці наскочили, по хатах трусять. До вас… До нас теж доберуться, там діло якесь дуже серйозне».

— Точніше можеш сказати? — втрутився Шеремет, спираючись на стіну, проте все ж міцно тримаючись на ногах. — Чи чула дзвін, а не знаєш…

— Усе знаю! — випалила Маруся. — Десь тут, у повіті, наші хлопці порубали солдатів учора, просто серед білого дня. Не в селі, підстерегли на дорозі. Чиї — Бог його знає. Або наші, зеленівські, або іншого отамана — їх тепер у губернії чимало гуляє. От нікінці й шастають по окрузі. А заразом і харчі трусять. Хоч, кажуть, у сусідньому селі трьох людей повісили, наче за зв'язок з отаманом Зеленим. Там, — вона кивнула поза спину, — так само вже когось волочили, хрещениця ваша сказала. А вона ніби сама бачила!

— Ніби? — Опанас насупив брови. — Хто боїться, тому в очах двоїться.

— Достеменно! — Маруся перехрестилася раз, потім ще раз і ще. — Достеменно бачила. За вас дуже боїться. Про Артемія ніхто не знає, але як кругом нишпорять, то хутора не минуть. Не було б пораненого…

— І що з ним робити? — спитав Опанас суворо. — Ти, Марусько, наче з дурного краю прибігла. Знаю я про такі облави. І ти знаєш незгірш за мене. Ось горілки десь конфіскують, баньки позаливають, прискачуть сюди, шукаючи нових подвигів. Сіно та солому перетрусять. З п'яних очей все станеться. А як надумають лишитися? Скільки чоловік, — він показав сокирою на Шеремета, — в лісі сидітиме?

Дихання молодої жінки нарешті вирівнялося.

— Правду ви кажете, дядьку. Так солдати й робитимуть. От і кажу: тікати тобі треба, Артемику.

— Згоден. Куди? — і, не дочекавшись відповіді, Артем перевів погляд на дядька Опанаса: — Крейда у вас на хазяйстві була. Хлорка, здається, теж.

— Є трошки. Запасець, сам же казав — бацилу труїти.

— Слушно казав. Зараз і потруїмо, — лоб укрився краплями поту, Шеремет витер їх тилом долоні. — Жінки, мийте негайно підлогу. Змішайте крейду з хлоркою, цим тріть. Попече трохи очі. Нічого, перестане. Зате, дасть Бог, спровадимо звідси солдатів. Вони тифу бояться. А в нас тут — тиф.

— На хуторі? — недовірливо перепитав Опанас.

— Воша, знаєте, не розбирає. Стояли у вас утікачі, ніч переночували. Занесли. Або не так — я дезертир, із петлюрівського фронту. Чи втік від партизанів, набридло мені все. Переховувався, а кругом тиф гуляє. Повірять, нікуди не дінуться.

— А як не повірять?

— Вони самі тифу бояться, наче вогню, Марусю, — заспокоїв її Артем. — Може, й викрутимося. Головне — не підпускати їх близько, в комірчині краще мийте. Накуріть ще там, хай смердить сильніше. Не підступляться, гадаю.

Говорив упевнено, навіть переконав хуторян.

Заметушилися всі разом. Опанас закерував, жінки не перечили. Шереметові лишалося тільки повернутися до себе в хованку, вмоститися там, готуючись удавати ще тяжчу недугу, ніж мав сам. Не хотів думати, що буде, як денікінці не попадуться на гачок, не повірять і почнуть обшук.

Про всяк випадок поклав револьвера коло себе.

Звів курок.

Насправді ж опиратися не збирався. Почне воювати сам — один, нічого путнього з цього не вийде, а хутір спалять. Цього Шереметові зовсім не хотілося.

Час тягся повільно. Але Маруся збила бучу недарма: враз знадвору почувся гамір. Артем зрозумів, що з'явився великий гурт вершників. До нього долинули грубі голоси, гарикання, якісь вимоги. Ось непрохані гості вже ввалилися до хати, забриніло розпачливе:

— Тиф у нас! Тифозний лежить!

У відповідь гаркнули:

— А ось ми зараз глянемо!

Тут — таки долучився другий голос, чоловічий. Розпоряджався:

— Та показуй уже, показуй своє добро! Не бійся!

Шеремет дуже хотів помилитися. Надто неймовірно все складалося. Так просто не буває. Хоч останні події красномовно довели: коли кругом війна й усі воюють з усіма, може й не таке трапитися.

Артем ще не знав, що робитиме.

Рука намацала руків'я нагана.

— Тиф там! — відчайдушно кричала Маруся.

Їй чи не повірили, чи не хотіли слухати.

Двері прочинилися широко. У комірчину ступила постать у денікінській формі. Завмерла, далі не йшла.

— Світла сюди! — звелів Яків Дзюба.

Дивний, незрозумілий спокій охопив Шеремета.

Ігрища скінчилися, маскарад не вдався, за якусь мить усім кінець. Артем не сумнівався, що Дзюба пригадає йому все. Надто — відчайдушну спробу здати його повстанцям навесні на дніпровому березі, коли Яків хотів утекти в плавні. Чому, коли і як той потрапив до білої армії, вже навряд чи вдасться дізнатися. Розпитувати не хочеться, а сам Дзюба теж навряд чи похвалиться. Із дорогою душею віддасть партизана — зеленівця, а ще й затятого петлюрівця російському офіцерові. Мабуть, дістане винагороду.