— Тебе теж. І дядька Опанаса, й тітку Килину…
— Але я злякалася за тебе, Артемику. Чому не знаю. Хотіла дядькову сокиру хапати. Чесно, рука б знялася на Якова. На нього першого…
Маруся випросталася. Сіла, поправила розтріпане волосся. Артем підвівся, зіперся руками на дошки свого ложа.
— Іти треба. Зараз.
— Куди?
— Не знаю. Лишатися тут не можна. Сама бачиш…
— Він вернеться.
— Хто?
— Яків. Коли всі сиділи й пили, перехопив мене біля льоху. Прийду вночі, каже.
— Нащо?
Маруся знизала плечима, знову поцілувала Шеремета, цього разу — не так сильно й палко, підвелася. Хотіла сказати ще щось, але її гукнула тітка Килина, тож молодиця метнулася на поклик. Покинувши Артема у ще більшій задумі, ніж він був…
…Дзюба з'явився проти ночі, як обіцяв.
Приїхав верхи, постукав у вікно обережно, ніби справді боявся когось розбудити. У хаті не спали, Яків зайшов, побачив Шеремета, вдягнутого, за столом, з наставленим на нього наганом. Не здивувався, не знітився, сказав:
— Здоров, значить, дядьку. Чоломкатися будемо? — він красномовним жестом розправив вуса.
— Іди к чорту! — відповів Артем, глянувши на принишклих тітку Килину й Марусю.
Дядько Опанас ще раніше примостив на лавці коло себе сокиру, тепер демонстративно поклав на сокирище свою широку жорстку долоню.
— Я вам, селяни, життя сьогодні врятував. А ви собачитеся. Хоч би подякував хто.
— Іди сюди, подякую, — Шеремет хитнув дулом.
— Забери. Поговорити прийшов. Діло є, правда. Їсти не прошу, нагодували вже.
— От спасибі, батьку рідний! — вирвалося в Опанаса. — Тебе, паскуду, мало поїли — годували? Ти чию форму начепив, сучий сину?
— Прибери нагана, — повторив Дзюба, присідаючи на лавку та впершись руками у розставлені коліна. — Бач, я з миром. На розмову. От не думав тебе тут застати, їй — богу не думав! Як зустрілися, то вже послухай. Може, — він глянув на дядька Опанаса, — ми удвох побалакаємо?
— Свої всі, — відповів замість нього Артем.
— Знаю. Тому й уберіг, що свої. Наскочили б сюди солдати без мене, ну, не було б мене з ними, казочка про тиф не допомогла б, Марусько. Гарно придумано, тільки не на наш час. Довго б не панькалися з такими. Або на місці б застрелили, заразом би й хутір спалили, щоб ніякого тифу не було. Або розкусили б, загребли б у контррозвідку, там би швидко язика розв'язали.
— Що я можу знати?
— А їм яка різниця? — щиро здивувався Дзюба. — Люди добрі, я ж у губчека служив! Те саме, дядьку! Нагребуть повну буцегарню народу, ребра поламають, заб'ють до крові для годиться — та й по всьому! Признався, не признався — до стінки, місця звільняй! Розмова коротка! То що, Артемію, де ми покуримо?
— Надворі кадіть! — заявила Маруся, підводячись, навіть упираючи руки в боки. — І знаєш що, Якове? За всіх скажу. Як лякати нас приїхав, то махай краще, вертайся зі своїм благородієм, робіть, що хочете. Бо тобі не раді, й ніяких розмов не буде!
— А ти, Марусько, хіба за господиню?
Опанас, крекчучи, підвівся, підважив сокиру.
— Вона до діла говорить. Ми люди мирні, намагаємося при всіх владах уціліти. Та коли вже на те пішло, що з'явився тут юда, — нехай: зустрінемо, як він заслуговує. Порадилися, вирішили. Страшно помирати, але терпіти таких, як оце ти, — ще страшніше.
Дзюба поцмокав язиком.
— Бач, заговорили… Мирні люди… Багато чого вам треба пояснювати. І не хочу, бо бачу: теж не будете слухати. Я до Шеремета приїхав, хрещеника, вважайте, свого. Дасте кількома словами з ним перекинутися — добре. Не дасте — поїду геть. Не приведу сюди нікого, можу навіть перехреститися.
— Ой, та йдіть уже собі! — роздратовано відмахнувся Опанас, тут же гримнув на жінок: — Ви чого розсілися? Спати мені лягайте! Я поки посиджу…
…Надворі було по — осінньому прохолодно. Шеремет накинув бекешу, Дзюба щільніше закутався в шинель. Мовчки витяг кисета, дістав нарізані папірці, простяг Артемові. Той кивнув головою, заклеїв свою цигарку. Вони задиміли, дивлячись на всипане зоряними цяточками небо. Яків заговорив першим:
— Ти ж у штани наклав, коли мене побачив. Скажи?
— Усе, що хотів сказати? Тоді я пішов.
— Чекай — чекай, дядьку, — Дзюба притримав його за рукав. — То я так, жартую. Хоч наклав, наклав, але можеш мені не признаватися. То правда, не думав тут, на хуторі, тебе застати. Потрусити його взагалі поїхали для звичаю. Партизанів шукають, зеленівців. Тільки нема їх уже. І не буде більше.
— Чому?
— Не знаю, хто на солдатів налетів. Але не хлопці Зеленого, точно. Або інший отаман у них, або просто гуляють, без ватажка. Треба ж кудись себе дівати.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу