Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Від Федора Шеремет дізнався: почута від зрадника Дзюби звістка про те, що денікінський найманець убив Зеленого, не вигадка. Замах був, як і підісланий убивця. Подробиць Палій не знав і не мав змоги поговорити з тими, хто був тоді коло батька отамана. Навіть попрощатися не встиг з ним: його загін якраз бився з денікінцями зовсім в іншому місці, за Вишгородом, примчавши на допомогу місцевому отаманові Петрові Халепі. Тоді, розповідав, партизанам удалося оточити золотопогонників, та з Києва до тих наспіла підмога. А далі самим повстанцям довелося вириватися з лещат. Коли дісталися Стрітівки, отамана вже поховали й навіть перепоховали. Сорока принесла на хвості, що могилу Зеленого вороги збираються розрити, тіло вийняти й розрубати на шматки. Бояться, мовляв, що отаман воскресне.

Знову для Шеремета потяглися партизанські будні, що їх бойовими аж ніяк не назвеш. За якийсь час Артем зрозумів, що Палій усе ж таки не той отаман, до якого звикли хлопці, і слухається його заледве половина всього вояцтва.

Зокрема, каламутив воду й Василь Сивий. Йому теж пощастило вижити після розгрому, і він стояв на тому, що краще відсидітися, перечекати, щоб потім тилами вирушити до батька Махна чи іншого сильного отамана. А Палій вимагав не лише бойових дій, а й наполягав на укладеній військовій угоді з Петлюрою. От йому й треба допомагати. Узяти на свої плечі справу отамана Данила Зеленого.

Чим може скінчитися та суперечка, чи розколеться один, ще й нечисленний, загін на дві нерівні частки, Артем поки що не знав. Усе ще придивлявся. І за ті кілька тижнів у Гощівському лісі так і не знайшов відповіді, чи є в повстанців, які гризуться між собою, бодай якесь майбутнє. Усе помінялося, коли вбили Палія.

Хлопці потрапили в примітивну пастку, але зрозуміли це вже там, на місці. Усюдисущий Середа приніс на острови звістку: денікінці напали на Данилівку, грабують хати, у селі — справжній погром. Нахабні, не бояться нікого й нічого, лише мало їх. Взвод, не більше. Федір не думав довго. Партизани вирушили негайно. А зайшовши в Данилівку, тут — таки опинилися в щільному кільці золотопогонників. Прорвалися з великими втратами, від загону лишилося трохи більше половини, а що зник десь отаман Палій, помітили тільки тоді, коли забігли до лісу. Того ж вечора його, мертвого, приніс кінь — знала розумна тварина, де її дім і куди треба вертатися.

Щойно поховали, Шеремет не сумнівався: отаманом проголосить себе Сивий, і що з того вийде, сказати важко. Спершу Василь хотів поруч Федора закопати й Середу. За те, що приніс звістку, яка заманила в пастку. Товариство думало навіть заступатися за хлопця, але той відбився без нічиєї допомоги, ще й закликав усіх до здорового глузду.

— Не сам я все придумав — повідомив Свирид Охріменко зі Ржаного, що неподалік Данилівки. Значить, то він, падлюка, знюхався з москалями.

Сивому довелося поступитися. Розуміючи, що партизани чекають від нього рішучих дій, узяв із собою кількох хлопців, зокрема й Семена, і погнав до Ржаного. Повернулися вранці, заморені, але всі цілі й дуже щасливі: витягли з Охріменка признання, зібрали селян на майдані, змусили москальського посіпаку покаятися, а тоді повісили привселюдно. Так Сивий почав зміцнювати авторитет, і Шеремет відчув, що може опинитися серед меншості. Василь давно вже скоса дивився на нього, тож краще їм розійтися. Тепер чи найближчим часом. Артемові дуже не хотілося потрапити не під ворожий удар, а під гнів та підозру своїх.

І треба ж таке — нагодився сюди селянин на свою дурну голову…

Його привів той — таки Середа, хто в загоні остаточно став зв'язковим та розвідником. Щоправда, найчастіше він розвідував, чи стоять де в довколишніх селах солдати, а потім проводив туди невеличкий партизанський гурт по харчі. Поки що селяни їх годували, але дедалі більше нарікали: був, мовляв, батько Зелений — мали якусь надію, що недурно годують, бо рубали зайдам голови. А тут сидите, мов щури, жерете тільки. Селяни ж ризикують: завелися між них такі, хто ладен за гроші виказати повстанських помічників.

Ось чому Семен зрадів, зустрівши в лісі невисокого, кривенького на ліву ногу діда у валянцях з калошами, зношеному, але ще міцному кожусі й насунутій майже на очі смушевій шапці. Старий вів за вуздечку коня, впряженого в рипучий віз: видно, давно не мастив ресори на дерев'яних колесах. Проте пішки, стежками через гощівські болота до островів не дістанешся.

— Приймайте гостя! — закричав хлопець, коли назустріч вийшли гуртом партизани.