Галина Пагутяк - Маґнат

Панич не пішов у дім, а відразу звернув до друкарні, на дверях якої висів замок. Він зіскочив з коня, а я зліз поволі, відчуваючи, як тіло відгукується болем на кожен мій порух.

— Пан тут бував колись?

Я кивнув.

— Коли останній раз?

— Ще… перед тим, — знітився я, бо був там з ясновельможним за три дні до його кончини.

Аж тепер я помітив ключ, який Ян Лев тримав у руці. Десь його роздобув. Начебто ключ маршалок боневицький передав ясновельможній вдові, отже, ніхто вже давно не відчиняв друкарні. У ніс вдарило такою стухлістю, що я аж відсахнувся. На ґанку зібралась челядь, ледь не тицяючи в нас пальцями. Певно, маршалка немає. Я вже давно його не бачив. Добре, що панич не зауважив непошанування його як єдиного спадкоємця і господаря всіх цих земель. Я знав, що Боневичі продають, але ж іще не продали! Може, молодий Гербурт не захоче продати маєтку, де родився і вмер його отець. І задля цього приїхав, чи збирається вирішити, що робити з друкарнею, якщо все ж продаватимуть двір.

Якесь недобре передчуття стиснуло мені серце, коли я став на порозі друкарні. Половина мене занурилась у затхлу напівтемряву, де спочивали стоси неоправлених книг. Інша ж половина не хотіла туди. Чогось згадалось, як Гербурт жартома називав свою науку «замкнутися у хліві з небіжчиками». ( АК: У «Геркулесі слов’янському» Ян Щасний так називає студії в Інгольштадтському університеті, мовляв, замість того, щоб розважатися з ровесниками, він зачинявся в «хліві з мерцями». Навчався він там разом з родичами Миколаєм та Еразмом Гербуртами.) З того, як скрадливо ступав панич, я здогадався, що він не раз користався нагодою, коли друкар Ян Шеліга десь виходив, і забігав сюди, аби порухати верстатом, вимаститись фарбою, спробувати набрати якесь слово… Тут його привели спомини, вони гріли його, повертали йому батька. Ось Ян Щасний дає йому повісити на мотузку свіжі відбитки, й на білому папері лишається чорний слід від хлоп’ячого пальця… Батько картає сина і дає йому рушник витерти руки. Шеліга стоїть обернений до них спиною, мовчки працює. Помічник в кутку розмішує чорну фарбу. Я так виразно се уявив, ніби бачив насправді.

Але зараз було немило на те все дивитись. Мене вабило напоєне весняними запахами повітря, земля, покраяна плугом, і диво проростання зерна. Я волів жити там, а не в тісній друкарні, де свинець, фарба й папір перетворюють живі слова на мертві та вічні. Мені кортіло витягти хлопця за руку й сказати, що якби не ся друкарня, зараз його отець був би живий і здоровий, а маєток не загруз би в боргах. ( АК: Гербурта згубило не книговидання, а неможливість продати книги, реалізувати, як то кажуть зараз. По суті, щось подібне відбувається з українським книговиданням: книгарні не беруть українських книг, хоч попит на них чималий, а відтак видавництва банкрутують, бо не можуть повернути борги. Перше видання «Історії» Длугоша було заборонене Зиґмунтом III з ідеологічних міркувань і посприяла тому шляхта на вишенському сеймику.) Але я не зробив цього, бо шляхтич шляхтичеві рівня лише на словах. Та й не хотів, щоб хлопець вважав мене одним з тих, хто скаржився його королівській мосці на те, що староста вишенський та мостиський друкує небезпечні книжки. Та ні, книжки були добрі й пожиточні, але коли в тебе на очах вмирає від горя чоловік, лишаючи дітей вбогими сиротами, то кому потрібна ся жертва? Тим хамам, що ні одної книжки не прочитали, а сміють судити, що вчення — зло? Вони й добили ясновельможного, зрадили чоловіка, що хотів їм добра. Спершу приятелі відступилися, тоді земляки. Ян Лев був ще надто молодий, аби я міг йому се сказати, а він — повірити. Я відступив убік, щоб світло не заступати, і попросив гайдука принести мені води. Очі мої спочили на лісі по той бік річки, що потрохи міняв зимову барву на весняну, спершу завдяки вільсі та вербі, а тоді вже долучаться інші дерева.

Я не чув, щоб ясновельможний хвалився дітьми, особливо сином, але Ян Лев вартий був того, аби ним хвалитись: мені видався він не розпещеним, справедливим і прихильним до своєї родини. Але йому не вистачало любові, тієї простої, що належиться нам усім від народження, і яку так приємно віддавати потім. І його батькові не вистачало, бо рано осиротів. Часом хлопська дитина щасливіша, бо має більше любові, ніж дитя маґнатське, коло якого в’ються няньки та мамки.

Панич врешті вийшов з почервонілими очима, витер носа рукавом і відразу пішов до коня. Гайдук кинувся відчіпляти торбу з вівсом. Я не квапився. Може почекати, он несуть мені воду. Воно б годилося зайти у дім, привітатись із старими слугами, постояти коло смертного ложа свого вітця, помолитись, навіть поплакати. А я б розповів йому про двох янголів, темного і світлого, що бачив тієї ночі. Дивись, може, трохи й розтанула б крижана грудка в його серденьку, що вже встигло спізнати лиха. А скільки ще доведеться спізнати… Людської огуди, зневаги тих, хто вчора боявся його вітця, а найбільше — однолітків. Нібито в Римі, і в Падуї, і в Кракові навчаються, а повернувшись, науку забувають. Бо розкоші їм науку заступають. Як не хоче хтось вчитися, то силою не навчиш. Як нема розуму від батька-матері, то чужий не приліпиться. Блаженний той, хто все покинув, аби вивчитися. Якби я отця покинув замолоду, пішов з купецькою валкою до Кракова чи кудись далі, то зміг би вивчитися і вчив би тепер таких, як Павлусь, щоб не марнували свій вік при дворі. Але не посмів я не послухати батька, хоч зміг би, зрештою, віддати своє первородство і чинити те, до чого прагнула моя душа. Через те моє життя — як порвана брудна ганчірка, котру хіба на ґанку постелити, а не на покуті під образами. Не за ласкою королівською їхав я до Кракова, за яку треба було віддати весь батьківський спадок, щоб підмастити та підсолодити. Ні, мені здавалось, що моя душа там воскресне, і щодень снилось велике пишне місто, по якому я ходив, милуючись храмами і палацами. Та я переконав себе, що їду, аби випрохати поміч за давні заслуги, і ніхто не сумнівався, що се причина поважна. А якби сказав, що хочу трохи світу побачити, джерело кастальське пошукати, насміхалися б з мене.