Галина Пагутяк - Маґнат

На ранок встав я з пекучим болем у горлі, голова розколювалась. Тут би мені хто-небудь знадобився, хоч би води в глек налив і в печі затопив. Я сидів на ліжку, коли в двері хтось пошкрібся, а далі поворушив клямкою. Я мусив зачинятись на ніч на засув, бо хто знає, хто там вештається в домі по ночах. Вночі я би не відчинив нікому. Доплентався до дверей, відсунув засув і побачив… панича, сина Гербуртового.

— Як… вашмосць мене знайшов!

Я незграбно відступив і заточився.

— Пану зле? Пан такий блідий…

Я махнув рукою, запросив його до покою. Був я у спідньому, то накинув на себе, що було під рукою. Панич, певно, здивувався тісноті мого помешкання, але мені ще було добре. Інші шляхтичі по двоє, навіть по троє тулились у ще менших комірках, хто не хотів витрачатись на постій у місті.

— Я, власне, хотів запросити пана поїхати зі мною до Боневич, але як пан чується зле…

Боневичі! Як я міг забути про Боневичі? Мусив їх ще раз побачити, наостанку.

— Пусте, трохи застудився. Але поїду з паном.

Я не наважився просити панича, щоб зачекав. Боявся, що сей рідкісний птах щезне, розчиниться в людському тлумі, тому зараз почав надягати чоботи. Добре, що був сяк-так вбраний, бо збирався йти на снідання. Бог з тим сніданням, обійдуся.

Коли ми виїхали з замку в супроводі чотирьох гайдуків, я подумав, що так і не побував у Високому замку і вже либонь не побуваю. Туди мене самого не пустять, а чуткам про підземний хід від Боневич до Високого замку я не вірив. ( АК: У Боневичах мені показували буцімто підземний хід, але то була частина звичайної пивниці. Взагалі люди люблять розповідати про довжелезні підземні ходи завдовжки десятки кілометрів, якими можна було проїхати навіть конем, однак тримати їх у таємниці довго не можна, отже, нема сенсу будувати. Пізніші плани старих будівель не вказують жодного потайного ходу. Щонайбільше, ці ходи виводили за мури замків.)

Я не питав Яна Лева, що йому потрібно в Боневичах, се й так зрозуміло. В Низькому замку було дуже неспокійно, все його життя на виду, а в Боневичах є друкарня, де ніхто хлопця не чіпатиме. Невже сей дітвак думає продовжити діло вітця, хіба не знає, скільки лиха воно принесло родині? А скільки грошей витягло! Бачив я колись рахунки — Господи, помилуй! Мені такі гроші навіть приснитися не могли. Одне слово, спустив гроші на книжки та на військові виправи. У мені все противиться такому марнотратству, котре веде до згуби, але я — не маґнат. Мені б не пропасти зовсім, мати який не який, а свій куток, не втратити честі, бо се означає упасти на дно життя. А маґнатові стати таким, як я, — вже погибель. Пошлють до Риму золоту цяцьку — і все простять їм: і перелюб, і святотатство. А Бог… Їхній Бог — Папа. ( АК: Дійсно, вельможі таким чином здобували розлучення чи залагоджували якісь проблеми, даруючи коштовні ікони, золоте та срібне начиння понтифіку. А Ян Щасний писав листи Папі, намагаючись виправдати свій спротив насильницькому запровадженню унії. Втім, ситуація мала виразне політичне забарвлення, тому навряд чи він би відкупився.)

Колись я думав собі: що більший чоловік, то більше в нього сили, а від сили родиться милосердя. Тепер я так не думаю.

Чи знає сей хлопчина, що Фортуна відвернулася не лише від його батька, а й від усього роду? Те орля, що їде поряд зі мною, не матиме достойного покровителя, який навчив би його літати, а сам молодий Гербурт не зможе. Цікаво було б побачити його через десять літ, куди він піде, як скористає з короткої батьківської науки.

Ми не розмовляли дорогою, хоч я розумів, що панич не просто так мене покликав. Заносило дощем, холодним, неприємним. В таку погоду мені завше ламало кості, а молодому воно байдуже: лице розчервонілося, руки тремтять від нетерпіння. Під горою, де через болото не проїхати двом коням, вирвався вперед. Шкода, що я не побачу, як все розквітне, не скуштую зелених добромильських горіхів. ( АК: На пагорбах Добромиля досі росте чимало волоських горіхів, що лишились від колишніх панських та монастирських садів.) Зате вже не буду нічиєю тінню.

Коли ми переїхали через місток, дорога стала ширшою, і з-за високих лип визирнули дерев’яні вежі боневицького осідку з дашками, вкритими гонтою. Один з гайдуків поїхав наперед, щоб відчинили браму. Видно, Ян Лев не попередив нікого, що поїде в Боневичі. Може, й матері не сказав, а я мимоволі став його спільником, і все на мені потім окошиться. Втім, тепер се вже не важливо.