Тимур Литовченко - Шалені шахи

Всупереч очікуванням господаря турніру, розкішне оздоблення палацу не справило на гостя найменшого враження: його численні власні замки виглядали не гірше, а можливо навіть краще від італійського. Тому англієць прямував розкішними коридорами палацу з неприхованим нудьгуванням розпещеного розкішшю аристократа. Італійця вельми засмутила байдужість гостя, хоча він нічим не виказав своїх почуттів. Але треба зазначити, що хазяїн доклав титанічних зусиль для організації цієї зустрічі...

Зате ледь наблизившись до ігрової зали, юнак зупинився, немовби укопаний, застигнувши від здивування й розгубленості. І було від чого...

В ігровій залі панував напівморок, бо високі стрілчасті вікна були закриті важкими портьєрами з темно–зеленого оксамиту. При цьому щось незвідане й жахаюче відбувалося усередині...

Тремтіння пробігло тілом гостя. Хазяїн ледь відчутно підштовхнув його, і тільки–но юнак переступив поріг, як портьєри миттєво розсунулися, і ранкове сонячне світло осяяло величезну залу. В центрі її розташовувалася гігантська шахівниця, де шеренги людей у білих і чорних шатах, зшитих відповідно до статусу кожної з шахових фігур [3] Це і є т. зв. «шалені» шахи. За правилами, під час гри кожна відіграна фігура переходила у власність гравця, що взяв її. По завершенні зустрічі вся «нерозіграна решта» діставалася переможцеві. Є відомості, що такі шахові партії дуже полюбляли розігрувати магнати Потоцькі й Радзивілли. , велично вишикувалися одна проти одної. Тут були солдати [4] Пішаки. , лицарі [5] В середньовічних шахах відповідали коням. , капуцини [6] Таким чином зрідка представлялися лодії (тури). , блазні [7] У деяких західноєвропейських країнах таким чином представляли слонів (офіцерів). , королеви й королі. От тільки зброя в усіх була винятково бутафорською...

На всю цю пишноту молодик вирячився, широко розкривши очі й здивовано роззявивши рота.

«Ага, нарешті я вразив цього гордовитого англійського гусака!» — подумки зрадів італієць. Уголос же бадьоро мовив:

— Сміливіше, мій друже, проходьте! Ну що ж ви завмерли на порозі?

— Це... — Гість витягнув руку в напрямку до величезної шахівниці й повторив із тремтінням у голосі: — Що це таке?

— Це шахи, спеціально приготовані для нашої гри.

— А чому фігурами вбрані живі люди?

Ледь стримуючись, щоб не розреготатися в обличчя ошелешеному аристократові, хазяїн продовжив у тій самій манері:

— А чому би, власне, й ні?.. Погодьтеся, доля грає людьми. Ми, розенкрейцери, граємо долями народів. То давайте поборемося живими шахами!

— Але ж так не можна...

— Чому ж не можна, синьйоре?! Вони ж не стануть убивати одне одного! Можете переконатися, зброя в них дерев'яна.

— Убивати?.. — юнак сполотнів від жаху, його голос затремтів. — Навіщо ж убивати?..

— Та заспокойтеся ви!

— Вони й не навчені до вбивства! — І пещені ручки гостя з довгими доглянутими пальчиками нервово затремтіли.

— Я знаю. Я залучив для гри не тільки своїх служників, але й ваших. Оцей, наприклад, ваш головний кухар, — й італієць вказав на білого шахового короля. — Ах, синьйоре, це ж просто розвага!

— Розвага?.. — Голос гостя усе ще виказував нервову напругу. — Ви говорите про живих людей, немов про бездушні кам'яні статуї!

— Так, чудова розвага, приємна і лоскітлива для нервів.

Тут хазяїн нарешті дозволив собі посміхнутися, широко й відкрито:

— Тож тепер ви, друже мій, переходьте до гри і спробуйте не втратити свого кращого кухаря! Інакше плоди його кулінарного мистецтва тішитимуть гостей за моїм столом. Ну що, згода?

— Гаразд, спробую зіграти за вашими правилами, — приречено зітхнув гість.

Молодому аристократові було вдвічі важче, бо тепер йому доводилось боротися за щось реальне — за живих людей. Дотепер його життя протікало зовсім по–іншому. Титул і величезну спадщину юнак одержав від батька ще в ранньому дитинстві. Його великі володіння охороняло потужне, навчене військо, а безтурботне існування забезпечували легіони вірних безликих служників. Він жив у своєму ідеальному світі, не звертаючи уваги на події, що відбуваються навколо, не вдивляючись у живі людські обличчя. Реальність і відповідальність лякали його.

Щоб підтримати підупалого духом гостя, хазяїн милостиво запропонував юнакові грати білими, минаючи процедуру жеребкування.

Однак англієць миттєво змінився, тільки–но встав за двома білими шеренгами. І недарма: адже єдиною пристрастю юнака були шахи, які пробуджували в ньому спрагу життя й надавали почуття значущості! Тому із сором'язливого підлітка він стрімко перетворився на норовливого запального правителя, що залізною рукою гнав васалів на битву. Коли юнак наказав просунутися на дві клітини королівському пішаку, у його очах усе ще жевріли слабкі сліди нерішучості. Однак після того, як чорний королівський пішак підійшов упритул до білого блазня, погляд гостя спалахнув лютим жагучим вогнем азарту, й він скомандував білопольному блазню дуже жорстко: