Жорж Сіменон - Люди навпроти

— А я? — почувся похмурий голос.

— Ви!..

Краплі дощу розбивались об дах так само монотонно. Вікно навпроти розчинилось, і Колін вистромив голову, поглядаючи то ліворуч, то праворуч. Очевидно, його дивувало те, що сестра не повертається додому. Потім почувся брязкіт і вікно зачинилося.

— Мене ви теж ненавидите?

Соня мовчала.

— Але чому?!

— Смішно, що ви нічого не розумієте! Ви — наче та дурненька дитина. А, втім, може, саме тому…

— Що — тому?

— Нічого. Дайте мені спокій. Є речі, які ви збагнете потім. Ви хочете знати, чому я вас ненавиділа й намагалася отруїти, як і того, першого, але в мене не вистачило рішучості довести справу до кінця? Той, перший, міг би жити. Аж тепер я починаю це розуміти! Я його ненавиділа. Я не вірила в те, що він розповідав. Але ви… ви все зруйнували — все, що ще залишалося… І тепер…

— Тепер?!

Аділь-бей не наважувався ворухнутись, ніби боявся розірвати туго натягнену нитку.

— Не варто більше про це розмовляти. Мені пора йти. Ви ж бачили, брат уже непокоїться…

— І ви вбили б мене?

— Не знаю. Вперше я вкинула миш'як до олії для риби…

— Коли?

— Коли приходила ота…

— Нейла?

Соня не могла помітити в темряві його щасливої усмішки.

— Я не ревнувала, — холодно сказала вона. — Потім я вирішила від цього відмовитись. Та коли ви гуляли на набережній, а я в той час сиділа біля вікна у клубі…

— І що?

— Чому ви вимагаєте подробиць? Якби ви були жінка чи просто росіянин, то самі зрозуміли б. Я перестала вірити в ці клуби, у наші гасла, диспути, у наші радощі, в наших промовців… Ви мені розповідали, що на базарі продають гнилу рибу. А я бачила, як ви бліднете, помалу розм'якаєте від миш'яку, як стаєте майже таким самим, як і ті, що пухнуть від голоду… — Соня підхопилася й несамовито закричала: — Пустіть, я піду! Ви підлий, підлий! Ви примусили мене говорити й дуже цим задоволені! Ви просто-таки втішаєтесь усім, що я сказала! Ви занапастили бідну дівчину, яка так хотіла жити…

Соня хутко схопила сумочку. Аділь-бей здогадався, що вона втирає обличчя. М'яко, майже нечутко він підвівся з крісла. Соня рушила до дверей. Вона відчувала, що він іде позаду. Цікаво, вона чогось чекала чи справді хотіла піти?

Коли Соня була вже біля дверей, Аділь-бей рвучко обійняв її. Він її не поцілував і нічого їй не сказав — просто застиг, тримаючи дівчину в обіймах, доки її пальці, що вчепилися в клямку, розтиснулися.

А навпроти Колін уже вдруге відчинив вікно й видивлявся на порожню вулицю, що блищала, наче поверхня каналу.

— Навіть якщо міністр зажадає моєї відставки, я знайду собі якусь посаду за сотню лір на місяць!

— А скільки це буде в карбованцях?

Аділь-бей усміхнувся. Соня питала так серйозно не тому, що це її справді цікавило, — просто їй уперше в житті трапилася нагода розмовляти на таку тему.

Аділь-бей, що навчався в християнських ченців у монастирі, нарешті збагнув справжній зміст слова, яке доти залишалося для нього загадкою: просвітлення. Він справді перебував тепер у стані просвітлення! Аділь-бей не міг пояснити, чому і як це сталося, але відчував якусь внутрішню глибинну переконаність у цьому. Все стало простим і легким, світлим і чистим.

— Тільки не сьогодні… — прошепотіла Соня з силуваною усмішкою на вустах, коли він повів її до своєї кімнати.

— Мовчи!.. — Аділь-бей теж усміхнувся. Він зручно вмостив її на ліжко, як сестру, і навіть подумав, що слід було б намочити рушника й утерти їй обличчя.

— Було б добре покласти на чоло щось прохолодне…

Погляд консула впав на вікна навпроти, і його знов охопило хвилювання. Він приніс із кабінету кілька великих сірих аркушів паперу й затулив ними шибки.

— Ось так! Тепер ми самі.

Обоє відчували страшенну втому. В їхніх очах ще догоряли рештки важкої розмови. Але вони всміхалися, як люди, що хвилину тому уникли катастрофи і все ще тремтять.

Так, це був стан просвітлення! Аділь-беєві вже не потрібно було спостерігати за Сонею, щоб здогадатися, про що вона думає. Він навіть не питав себе про це. Соня всміхалась, і для щастя цього було досить.

Дівчині хотілося спати. Очі в неї заплющувались, та коли Аділь-бей замовкав, вона робила знак: розповідай далі.

— Перерахунок у карбованці нічого не пояснює. На сто лір ми зможемо жити у непоганій квартирі в одному з сучасних районів Стамбула, їсти те, що схочемо, ходити щотижня до театру, а ти матимеш гарні сукні.

— А це правда, що ввечері у вас можна читати просто на вулиці, так добре вони освітлені?