Жорж Сіменон - Люди навпроти

— Чому ви хочете, щоб я замовк? Я помиляюсь?

— Так.

— Що вас кохаю?

— Так.

Повіки в неї опухли й почервоніли, а щоки просто-таки палали. Щоб бути ближче до Соні, Аділь-бей став навколішки і обійняв її коліна. Тепер вона дивилася на нього згори, ніби була десь далеко-далеко, в іншому світі.

— То ви цього не робили?

— Ні, я це зробила, — тихо відповіла вона.

— Але чому?!

— Ви цього не зрозумієте.

— Зрозумію, запевняю вас! Тільки не треба мовчати! Дозвольте, я сам запитуватиму. Отже, мій попередник?..

Вона ствердно кивнула головою; на обличчі в неї блукала млява посмішка, хоч і не без тіні глузливості.

— А я? Ви почали це не дуже давно? Тоді, коли стали моєю коханкою? Чому ж ви погодилися? Ви ж не кохали мене…

Вона похитала головою, глибоко вдихнула і знеможено відвела руки.

— Це нічого не дасть…

— Що?

— Ця наша розмова. Краще я піду. Думайте що завгодно. Повертайтеся до своєї країни.

Погляд в Аділь-бея став злим і застиглим. Соня відчула, що зараз Аділь-бей знову почне нервувати, щось жбурляти, трощити… Вона втомлено піднесла руку до чола й благально промовила:

— Ні, тільки заспокойтеся!..

— Я слухаю вас!

— Сядьте отам, навпроти, і не торкайтеся мене.

Вони вже погано бачили одне одного: темрява ставала все густішою, хоч у кімнату й падало яскраве світло з вікон навпроти. Було чути, як у ринвах шумить вода. Великі краплі дощу монотонно розбивались об цинковий дах.

— Гаразд, Соню!

— Ви нічого не зрозуміли?

Аділь-бей відчував, що дівчина все ще на межі істерики. Але їй вдавалося тримати себе у руках, вона навіть намагалася всміхатись.

— Ви знайомі з Джоном, так?

— Не бачу тут ніякого зв'язку.

— Ваш попередник згаював свій час тут майже так само, як і Джон: пиячив у барі. А потім десь на вулиці або в іншому місці підчіплював жінку, байдуже яку: робітницю чи студентку, дівчину чи заміжню жінку…

Аділь-бей дивився на неї похмуро й здивовано водночас.

— Це для нас чимало — долар, кілька лір чи франків… На них можна купити їжу в Торгсині, де завжди є все, навіть коли в кооперативах порожньо. — В паузах між фразами було чути її важке дихання. — Ви казали, ви стільки разів мені казали, що в нас є люди, які вмирають з голоду! Однак є й інші, які вірять, які хочуть вірити…

Соня говорила дедалі гучніше. Шия в неї напружено витяглася вперед, у голосі відчувалися злість і сльози.

— Ви й досі не розумієте? А чи знаєте ви, скільки радянській людині треба працювати, щоб купити отаку бляшанку сардин, яку ви щодня відкриваєте й залишаєте псуватись недоїденою в буфеті? Цілий робочий день! Ваш попередник, як ви його називаєте, набивав собі повні кишені сардинами, цукром, бісквітами… Він роздавав їх жінкам за те, що вони приймали його в себе, іноді навіть зі згоди своїх чоловіків! Потім йому забаглося й мене. Сідаючи за стіл, він казав: «Поклади це собі в сумочку, крихітко! Воно тобі знадобиться. У твоєму віці потрібні сили».

Аділь-бей поглянув на Соню, яка в пітьмі здавалася блідою плямою, потім — на вікна навпроти.

— Так, він наказував мені їсти. І щоразу не забував додати, що це йому нічого не варте. Ось у його, мовляв, країні… У його країні! Щоразу ця його країна!.. Ви теж без упину про неї говорите… У вашій країні люди не вмирають з голоду! У вашій країні хліба скільки завгодно! У вашій країні… А я не хочу, не хочу!.. Мені трохи більше двадцяти років, а я тільки й чую, що моє життя занапащене… Моя мати подерла від злиднів. Померла так, як ви вже, звичайно, бачили — просто на вулиці… Ви часто торочили мені про наші злидні…

— Я вас ревнував, — пролунав у темряві Аділь-беїв голос. Соня відповіла сердитим сміхом:

— Не було підстав! До того ж на той час це вже не мало ніякого значення. Надто пізно!

— Чому надто пізно?

— Надто пізно для мене. Ви ж хотіли дізнатися про все? Так ось, вашого попередника я вбивала з вірою, якщо так можна сказати. Щосекунди, поки він дихав, він ранив мене в саме єство, у глибину душі. Коли він уперше запросив мене прийти ввечері… — Соня відчула, який схвильований зараз Аділь-бей. — Так, це сталося також увечері, — байдуже додала вона. — Не треба вигадувати чогось особливого, щоб зійтися. Він сам приготував вечерю. Його аж розпирало від пихи за такий багатий стіл! Він показував мені страви, примовляючи: «Б'юсь об заклад, ви навіть не знаєте, як це називається!» І дуже здивувався, що я не накинулась на всі ті наїдки одразу. Адже саме на них він і розраховував! Не примушуйте мене згадувати про все те далі… Адже доти я ніколи не бачила зблизька іноземця, ніколи не брала до рук жодної іноземної газети! Мені навіть часом спадало на думку, що я, отруюючи того чоловіка, рятую Росію…