Жорж Сіменон - Люди навпроти

— Так! — мовив він. — Тим краще!

Тепер принаймні зрозуміло, що з ним коїться. Можна якось діяти. Аділь-бей заходив по кімнаті, час від часу вимовляючи вголос уривок якоїсь фрази або зухвало зиркаючи на вікно навпроти. Потім його погляд упав на телефон.

Кому зателефонувати? Панделлі заклопотані своїм багажем, за годину їх уже не буде вдома. А Джон? Американець вислухав би його, дивлячись каламутним поглядом і не випускаючи з рук пляшки віскі.

Але чому він, проживши в Батумі цілих чотири роки, як запевняє пані Панделлі, жодного разу не взяв відпустки й навіть не згадав про від'їзд? Чому місцева влада дає йому повну свободу дій, тоді як за рештою іноземців весь час слідкує?

— Алло! Дайте мені лікарню!

Лікареві Аділь-бей дзвонив тільки для того, щоб перевірити його реакцію.

— Це ви, лікарю? Вас турбує Аділь-бей. Ні, мені вже краще. Скажіть, чи говорив я вам уранці про те, що дуже пітнію? Мені якось не спадало на думку… Це триває вже кілька тижнів. До того ж мене постійно охоплює сум — здається, серце ось-ось зупиниться… Вислухайте мене до кінця! Я знаю, що кажу! Мій попередник помер через те, що зупинилося серце, так? Чи стверджуватимете ви, що це сталося не внаслідок повільного отруєння миш'яком?

Лікареву відповідь Аділь-бей не зрозумів. Мабуть, чоловік був дуже схвильований, крім того, у трубці, ніби десь далеко, чулися ще якісь голоси. Здається, лікар радив консулові не хвилюватися, почекати на флюорографію чи щось таке… У всякому разі, це був уже не той знайомий Аділь-беєві спокійний голос. Задоволений розмовою, Аділь-бей поклав трубку. У нього було таке враження, наче він здобув перемогу. Так, настав час їх перемогти. Але кого?

Передусім треба зберігати спокій. А він і є спокійний! Він навіть підійшов до дзеркала, щоб помилуватися своїм спокоєм, потім відкрив банку консервованого молока, якого йому вистачало на сніданок.

Залишалося тільки уникнути отрути. Та Аділь-бей не знав як! Не завадило б тепер подихати свіжим повітрям. Він одяг плаща, взув калоші й вийшов. Гуляв години три. Незважаючи на втому, він старанно ступав крок за кроком. Аділь-бей так само пітнів, і пульс у нього був прискорений. Час від часу консул зупинявся посеред вулиці й переводив дух, а перехожі з цікавістю зиркали на нього.

Та це його не обходило! Хай дивляться, він знає, що робить!

Дощ не вщухав. Вулицями бігла брудна вода, по дорозі Аділь-бей натикався на ями, купи землі та каміння, часом на поламаний візок або стару дошку. Якось трапився навіть здохлий кінь, чиї кістки гостро випиналися крізь розмоклу шкуру.

На набережній Аділь-бей побачив кількох перехожих, але в порту ніхто не працював. У густому тумані судна здавалися покинутими.

Родину Панделлі Аділь-бей помітив здалеку. Вони підіймалися трапом на «Авентіно». Це був невеличкий чорно-білий пароплавчик. Дочку Панделлі ніс на руках капітан, а сам консул ішов останній. Ступати по трапу йому було вочевидь важко. Пухкою рукою він цупко тримався за мокру линву.

І море було не таке, як завжди, — воно взагалі ні на що не було схоже: якась порожнеча, що дихала вологістю, бездонною сірістю. Жодної хвильки на поверхні, жодних брижів — просто величезна калюжа з мільйонами маленьких кружечків, утворених краплями дощу. Ця калюжа тяглась аж за обрій, до Туреччини, а може, й далі.

Плащ в Аділь-бея був теплий, калоші — важкі від вологи. Ступивши у воду, він зачерпнув черевиком брудної рідини й замочив шкарпетку. Як завжди в цей час, бар не працював. Вікна будинку профспілок були відчинені, але в порожніх залах блукало всього дві чи три постаті. Іноді якась жінка з голими ногами — одна з тих, що розвантажують судна, — проходила повз Аділь-бея, тримаючи на голові від дощу замість капелюшка сумку.

Вулиці були ще безлюдні. Місто мало з півсотні вузеньких, поплутаних вуличок, чиїх назв Аділь-бей не знав. Більшість — без тротуарів, без бруківки. Великі будинки здавалися покинутими, бо їх давно вже ніхто не фарбував; деякі вікна стояли без шибок. За стінами вгадувалися кімнати, в них — люди. Що вони там роблять? А й справді, що там можна робити серед ліжок та матраців, які лежать просто на підлозі? Їсти жінки не варять, бо не мають із чого. Вони й не шиють, бо сукні завжди носять ті самі.

Може, вони чекають? Але чого? Чекають, щоб швидше минав час, як це? робив і Аділь-бей, залишаючись у кімнаті сам-один?

— Не треба пити води!

Він промовив ці слова вголос і знизав плечима, пригадавши, що миш'як завжди дає гіркуватий присмак, навіть у дуже незначних дозах. Аділь-бей ніколи не пив ні чаю, ні кави, що їх готувала прислуга.