Жорж Сіменон - Люди навпроти

— Скільки заробляє вантажниця? — запитував він Соню, повернувшись до консульства.

— Не менш як десять карбованців на день.

— І на ці гроші можна прожити?

— Звичайно. Тим більше, що ті жінки не витрачаються на одяг.

— А на три карбованці можна? Дівчина зволікала з відповіддю.

— Це вже важче, чи не так? Навіть якщо задовольнятися тільки бавовняною сукнею та трусами, як оті дівчата. Так ось, вони заробляють по три карбованці на день!

— Хто вам сказав?

Аділь-бей замовк і почав ходити колами по кабінету. Позираючи раз у раз на Соню, він помітив, що вона зблідла, а плечі в неї стали неприродно рівні й напружені. Та хіба він не знав, що й у неї самої тіло розм'якло від недоїдання?

Одного разу Соня якось невпевнено сказала:

— Аділь-бею, дозвольте мені дати вам одну породу. Щодня ви відкриваєте банку консервів, з'їдаєте одну сардинку чи шматочок тунця або й зовсім нічого не берете. А це погано впливає…

— А якщо я не хочу їсти?

— То сховайте консерви або викиньте їх кудись! — Вона говорила, не дивлячись йому в очі.

Це мало не зворушило його. Але натомість він закричав:

— Отже, вони збираються тут, щоб поділитися рештками моєї їжі?!

— Хто — вони?

— Люди, яких я тут застаю, коли несподівано повертаюся!

— Та що ви, ні! То, мабуть, батько й мати вашої служниці. До того ж у неї є дорослий син.

— Який нишпорить серед моїх паперів?

— Та що це з вами?

— Я його бачив!

У неї залишилася тільки одна відповідь:

— Хіба у вас на батьківщині прислуга ніколи не цікавиться справами своїх господарів?

Аділь-беєві спало на думку, що бліднути ще дужче Соні вже небезпечно. Минулого разу, після цілогодинних намагань дошкулити дівчині, він усе-таки попросив її прийти ввечері. Соня тоді пробурмотіла:

— Для вас це так важливо?

— Ні! — відказав він.

І ось від того дня минуло вже три тижні.

Свічка вже наполовину згоріла. Аділь-бей підвівся, перейшов до спальні й почав роздягатися. Він так і не розпорядився пошити й повісити фіранки. По шибках квапливо скочувалися тремтливі краплі. Посеред вулиці біг і шумів, наче лісовий струмок, справжній потік. Вікно навпроти було зачинене.

Аділь-бей ліг і дмухнув на свічку, як це робив щовечора. Лежачи з розплющеними очима, пригадав пана Панделлі; той був так пересичений радістю, що навіть зітхати забув. Італієць тішився тим, що завтра мав вирушити на борту «Авентіно» додому.

А поруч з обличчям Панделлі Аділь-беєві ввижався лютий образ чоловіка з Новоросійська. Сидячи поруч із дочкою, він ладен був захищати її від будь-яких зазіхань перехожих. Не забути б розповісти про цього чоловіка Соні. Та Аділь-бей знав: Соня й тут знайде що відповісти. Мовляв, а хіба в Туреччині немає голодних?

У такому разі він покаже їй знімки стамбульських базарів, де прилавки завалені фруктами та городиною. А чи бачила вона коли-небудь ціле ягня, засмажене на рожні просто серед вулиці? За кілька піастрів можна купити повну тарілку м'яса! Скільки разів на місяць вона їсть м'ясо? А Соня ж якраз у тому віці, коли жіноче тіло формується. Її маленькі груди вже починають обвисати, а тіло м'яке й бліде.

Чому вона ставиться до всього так категорично?

Чому вона мовби кидає йому виклик? Це ж так просто — стати добрими друзями, розмовляти відверто й щиро! І чому вона завжди дивиться на нього з такою холодною цікавістю? Іноді, коли Аділь-бей тримав її в обіймах, здавалося навіть, що Соня його жаліє. А коли його очі збуджено спалахували від думки, що вони самі, в обіймах одне одного, Соня часом холодно запитувала:

— Що з вами, Аділь-бею?

Тим гірше для неї. Так далі тривати не може! Але й Соня вже не така, яка була колись. На її повіки лягли темні смуги, а коли Аділь-бей несподівано опинявсь у неї за спиною, вона здригалася.

Взимку вона носила ту саму чорну сукню, що й улітку, і того самого капелюшка, а зверху — благеньке манто з козячого хутра, на якому видніли сліди минулих років. Двічі чи тричі він бачив, як вона плела на роботі рукавички.

Жінки з бару харчувалися краще. Але Джон сказав, що через два-три місяці їх відсилають до Москви, щоб вони не зав'язали ні з ким серйозних стосунків.

«Одну з них, — кинув якось Джон, — убили за те, що вона довірилася бельгійському морякові й щиро розповіла йому про своє життя». Аділь-бей забув розказати про це Соні. А втім, вона й сама має знати про такі речі. Дівчина знає все. І все ж йому хотілося, щоб вона почула це з його вуст.

Часом дощ припускав рясніший і обертався на справжню зливу. Тоді гучніше шумів і потік. Так тривало кілька хвилин, а по тому дощ знову трохи вщухав. У будинку навпроти горіло світло. Там була Соня. Джон розповідав йому і про неї. Та й про Нейлу теж. Чому всі заводять із ним розмову про його секретарку, так наче, крім цієї блідої дівчини, в місті більш нікого нема? А тим часом жінок тут сотні! Тепер він знає й про це.