Незабаром у таборі Джелаль ед-Діна під час розподілу здобичі через дрібниці розпочалися чвари. В суперечці за арабського коня один кипчацький хан ударив батогом по голові Аграка, ватажка великого загону, і Джелаль ед-Дінові не вдалося їх примирити. Після цього і Музафар-Малік, ватажок афганців, і Азам-Мелік з карлуками, і Аграк з воїнами Кельджу, повіривши підступному Чінгісхану, відокремились од війська Джелаль ед-Діна, скаржачись на зарозумілість і грубість кипчаків, які сміють бити батогами воїнів інших племен:
— Оці самі тюрки (тобто кипчаки) раніше боялися монголів. Вони запевняли, що монголи не схожі на звичайних людей, що вони непереможні, бо удари мечів не можуть їх поранити. Тому монголи нібито не страхаються нікого в світі, і нема такої сили, яка могла б боротися з ними. А тепер, коли ми розбили монголів і всі побачили, що й монгольське плем’я так само, як і всі люди, може бути поранене і стікати такою ж, як у всіх, кров’ю, тепер кипчаки почали хизуватись і кривдити нас, тих, хто допоміг їм у битві…
Джелаль ед-Дін нічого не міг вдіяти. Даремно він доводив, що Чінгісханові легко буде розбити противників, нападаючи на кожного зокрема, його запевнення були марними, і половина війська од нього відійшла. Він лишився лише з туркменами Амін-ал-Мулька.
Коли Шикі-Хутуху-нойон, повернувшись до Чінгісхана, розповів йому подробиці битви біля Первана, Чінгісхан залишався, як завжди, незворушним і непроникливим. Він тільки сказав:
— Хутуху звик бути завжди переможцем. Тепер, зазнавши гіркоти поразки, він стане більш уважним і досвідченим у військових справах.
Проте Чінгісхан не барився, стягнув до себе всі війська, які тільки міг зібрати, і виступив з величезною силою. Він гнав вершників з такою поспішністю, що в дорозі не було можливості зварити їжу. Каган ішов просто на Ганзу, і, коли колісний шлях скінчився, він покинув весь обоз і рушив стежками через гори.
Розділ другий
БИТВА БІЛЯ СІНДУ [115] Сінд — ріка Інд, що витікає з Тібету і впадає в Перську затоку.
Не зватиму тебе конем, зватиму тебе братом. Ти мені кращий за брата.
(Кітабі-Коркуд)
Після відходу союзних загонів Джелаль ед-Дін уже не міг вступити з монголами у відкритий бій, як хотів раніше, і вирушив на південь. Його затримала швидка і багатоводна ріка Сінд, стиснута горами. Султан шукав човнів і плотів, щоб переправити військо, але стрімкі хвилі розбивали всі судна об високі скелясті береги. Нарешті, привели одне судно, і Джелаль ед-Дін намагався посадити в нього свою матір Ай-Джіджек, дружину й інших супутниць. Але й це судно розвалилося від ударів об скелю, і жінки залишилися на березі разом з військом.
Раптом примчав гонець з криком: «Монголи зовсім близько!» А ніч у цей час все закрила своїм чорним покривалом.
Чінгісхан, дізнавшись, що султан Джелаль ед-Дін шукає переправи через Сінд, вирішив його захопити. Каган вів військо всю ніч і на світанку побачив противника. Монголи стали наближатися до війська султана з трьох боків. Кількома півколами монголи спинилися у вигляді зігнутого лука, а ріка Сінд була немовби його тятивою.
Чінгісхан послав Унер-Гуліджу і Гугус-Гуліджу з їхніми загонами, щоб вони відтіснили султана од берега, а своєму війську дав наказ: «Не поражайте султана стрілами, наказуємо захопити його живим».
Джелаль ед-Дін перебував у середині мусульманського війська, оточений семистами одчайдушними вершниками.
Побачивши на горбі Чінгісхана, який звідти керував боєм, султан кинувся з своїми джигітами на монголів з такою люттю, що погнав їх, і сам монгольський володар кинувся тікати, поганяючи канчуком коня.
Але завбачливий і обережний Чінгісхан перед битвою сховав у засаді десять тисяч добірних воїнів. Вони вилетіли збоку, напали на Джелаль ед-Діна, відкинули його і помчали на праве крило туркменів, якими командував Амін-ал-Мульк. Монголи зім’яли його ряди, відтіснили їх у середину війська, де всі перемішались і почали відступати.
Потім монголи розбили так само й ліве крило. Джелаль ед-Дін бився разом з своїми джйгітами до полудня і, втративши звичайний спокій, кидався, як зацькований тигр, то на ліве, то на праве крило.
Монголи пам’ятали наказ кагана: «Не пускати в султана стріл», і кільце навколо Джелаль ед-Діна дедалі більше стискалося. Він бився одчайдушно, намагаючись прорубатися крізь ряди ворогів. Зрозумівши, що становище стало безнадійним, султан пересів на улюбленого туркменського коня, скинув шолом і всю зброю, лишивши тільки меч. Він повернув коня і кинувся з ним з високої скелі у темні хвилі бурхливого Сінду. Перепливши ріку і видершись на крутий берег, Джелаль ед-Дін погрозив звідти мечем Чінгісханові і поскакав, зникнувши в заростях.
Читать дальше
