— Будь спокійний, я все зроблю.
— Коли ти закінчиш свій шлях, то помолися за мене. Я старий чоловік, який ставиться до тебе доброзичливо.
Розділ четвертий «ЧОРНИЙ ВЕРШНИК»
Хаджі Рахім і Туган вирушили в путь надвечір і приєдналися до натовпу селян, що поверталися з базару з порожніми корзинами. Поступово всі подорожні один за одним звернули в різні боки, до своїх погорілих селищ.
Хаджі Рахім ішов рівною, розміреною ходою, наспівуючи за звичкою арабські пісні. Туган уже дуже виріс. З-під голубої чалми, як належить юнакові, вибивався довгий чорний завиток волосся і спадав на плече. Він закинув за спину дорожній мішок і, спираючись на довгу палицю, легко вибігав на зустрічні горби і вдивлявся в далечінь, у ледве мріючі гори, оповиті сизим серпанком, озирався навколо, все намагаючись запам’ятати, все зрозуміти. Він жив тепер повним щасливим життям, яке видавалося особливо радісним після важких місяців, проведених у похмурому вогкому підземеллі гургандзької в’язниці.
Чорний осел, поводячи довгими вухами, дріботів міцними копитцями. У нав’ючених на осла мішках зберігалися книги і згортки арабських та перських поетів і запас їжі на кілька днів.
Часом вдалині показувалася хмарка куряви, потім з-за дерев з’являлося кілька монгольських вершників, які супроводжували знатного начальника — «даругу» — або охороняли поволі виступаючих верблюдів, нав’ючених мішками з зерном. Один із монголів відокремлювався від інших, підлітав до Хаджі Рахіма і кричав:
— Ти хто? Куди йдеш?
Хаджі Рахім мовчки збивав свою шапку на потилицю, і на лобі показувалась прикріплена до тонкого обруча золота пластинка з зображенням літаючого сокола, Тоді поволі опускалась піднята рука з канчуком, і монгол, вигукнувши: «Байартай! Урагх!» [120] Байартай! Урагх! — До побачення! Вперед!
, круто повертав коня і мчав доганяти свій загін.
А дервіш, насунувши на лоба свою гостроверху шапку, йшов далі і заспівував нову пісню:
Рушай же вперед, мій чорний Бекіре, під співи,
Туди, де на душу живу небезпека чигає.
Вже досить людей в шосте лі своїй померло,
Лиш боягузів смерть на червонім піску лякає…
У пустинному місці з-за горба несподівано вилетіли чотири вершники й зупинилися впоперек стежки.
— Стійте! — закричав один з них, старий з глибокими зморшками на смаглявому, аж чорному обличчі. — Яке твоє ім’я?
— Достаток, простір і благополуччя тобі! — відповів дервіш. — Навіщо тобі потрібне моє ім’я?
— Я впізнав тебе! Від мене не втечеш! Ти був писарем у мусульманина Махмуд-Ялвача, який ганебно продався монголам. Ти допомагав йому грабувати народ і за це зараз відчуєш гостре лезо мого меча.
— У твоїх словах дві краплини чистої істини, а вся решта — каламутний потік чорної брехні.
— Якої брехні? — люто вигукнув старий і витягнув з піхви криву шаблю.
— Правда, що я був писарем у шановного мусульманина Махмуд-Ялвача, правильно, що я заслуговую смерті і її побачу, бо хто зможе втекти від неї? Але я ніколи нікого не грабував, а лише записував на довгих сувоях награбоване монголами і писав прошения всім скривдженим, хто приходив до Махмуд-Ялвача з скаргами і просьбами заступитися.
— Якщо ти, дервіше, не хочеш утратити тут-таки, на цьому місці, твій ковпак разом з головою, — все ще кричав старий, — то зараз же підеш за нами і не намагайся втікати.
— Я завжди йду до тих, хто кличе мене, — сказав спокійно дервіш, — Але ти мені не сказав твого імені. На кого мені поскаржитись аллахові, якщо ти затягнеш нас у вир загибелі?
— Раніше ніж аллах тебе розсудить, тебе розсудить меч «чорного джигіта», — відповів один з вершників. — З нашим начальником тобі буде не до жартів.
Вершники, звернувши з дороги, попрямували на північ, заглиблюючись у розпечені жовті піски. Рідка жорстка трава, де-не-де кущі прозірчастого тамариску, ящірки, що квапливо розбігалися, надавали місцевості вигляду похмурого й сумовитого. Туган шепотів Хаджі Рахіму.
— Невже прийшов наш кінець? Для чого ти погодився на цю непотрібну подорож? Як тихо і щасливо ми жили у Самарканді.
— Не треба ремствувати до пори до часу, — відповів дервіш. — Сьогоднішній день ще не скінчився, а майбутнє повне несподіванок.
Довго йшли подорожні, все простуючи на північ. Нарешті, на перехресті двох ледве помітних стежок вершники зупинилися. Один із них виїхав на горб, довго вдивлявся на всі боки, потім вказав рукою на захід і крикнув:
Читать дальше
