Кинувши на коліна старому, як завдаток, мішок срібних дирхемів, Кара-Бургут скочив на коня і зник у темряві ночі…»
Сказавши ці слова, Хаджі Рахім замовк, крекчучи, зігнувся і повалився набік.
— Що ж трапилося далі? Чи знайшов розбійник дівчину? — заговорили джигіти, які сиділи навколо багаття.
— Вай-уляй! Що тільки не траплялося з хоробрим розбійником і прекрасною дівчиною! — відповів із стогоном Хаджі Рахім. — Але я не можу продовжувати розповідь: вірьовки врізалися мені в тіло, і я втомився.
— Розв’яжіть його! — наказав «чорний вершник».
— І моєму молодшому братові так само розв’яжіть поранені руки! — сказав Хаджі Рахім і, повернувшись на спину, заплющив очі.
Старий туркмен, невдоволено буркочучи, розв’язав обом полоненим руки. Вони вмостилися зручніше на піску, і дервіш розповідав далі: «Коли на світанку Кара-Бургут їхав степом, він зустрів Джелаль-ед-Діна, сина самого падишаха. Юнак заблудився, ганяючись за джейраном, його супутники відстали. Він уже знемагав з голоду і спраги, ведучи за повід втомленого коня, але тут побачив юрту старого Коркуд— Чобана. Той гостинно його прийняв, дав йому відпочити, нагодував і його, і коня. В цей час випадково приїхав Кара-Бургут і зайшов у юрту. Довго розмовляв з сином свого ворога, не підозрюючи, хто це. Прощаючись, молодий наступник шаха запросив Кара-Бургута провідати його у заміському палаці Тілляли. Тут розбійник дізнався, що перед ним син ненависного шаха. Але закон гостинності вимагає цілковитої шаноби до гостя, так що Кара-Бургут не скривдив його і обіцяв обов’язково побувати в гостях у молодого хана.
Незабаром Кара-Бургут поїхав до столиці, щоб завітати до шахського сина. Але цей молодий хан був тоді в немилості, — шах не злюбив його за те, що той дружив з простими людьми, приймав у своєму заміському палаці і кочівників пустелі, і блукаючих дервішів, і мандрівників з далеких країн… Шах боявся, чи не готує часом його син змови проти батька, і стежив за кожним його кроком. Тому навколо його палацу і саду причаїлася варта, яка стежила за всіма, хто входив або виходив звідти.
Коли Кара-Бургут прибув до палацу Тілляли, син шаха привітно його прийняв, почастував багатим обідом, а музиканти грали й співали старовинних бойових пісень. Вночі, коли Кара-Бургут хотів вирушити в путь, хан запропонував йому залишитися до ранку, обіцяючи дати йому охорону, щоб той безпечно доїхав до міської межі.
— Хто посміє зачепити Кара-Бургута? — сказав розбійник. — Мій меч не боїться двадцяти джигітів, якщо вони здумають напасти на мене… — І він вийшов із хвіртки саду. Але тут же на нього була накинута міцна рибальська сіть, яка обплутала його руки так, що він не встиг навіть вихопити меч. Джигіти поволокли його і приставили зв’язаним до будинку суду і катувань.
Вночі головний начальник катів, «князь гніву», Джіхан-Пехлеван, почав допитувати Кара-Бургута, прикладаючи до його тіла розпечені жарини, щоб вивідати, чого він був у саду молодого хана.
— Я обіцяв бекові викрасти найкращого коня з табунів рудобородого татарського хана, — твердив Кара-Бургут.
Джіхан-Пехлеван, нарешті, втомився допитувати і катувати затятого джигіта і наказав одвести його до башти Відплати.
Кара-Бургута вели в темряві до високої башти; кати тісним кільцем оточували й(? го. І раптом хтось тихо шепнув йому на вухо: «Ти простягни руку праворуч і вхопишся за залізний гак». І він одразу відчув, що вірьовки, якими було скручено йому руки, послабшали, перерізані невідомим другом. Не даючи знаку, що він уже готовий до захисту, Кара-Бургут покірно ввійшов до башти і піднявся по високих кручених сходах. Нагорі, при тьмяному світлі факела, відчинились невеличкі двері. Розбійник опирався щосили, коли його впихали в ці двері. Факел раптом погас, розбійник швидко звільнив руку і легко намацав праворуч великий залізний гак. Хтось крикнув: «Однією собакою менше!» Двері з гуркотом захлопнулись, і Кара-Бургут повис у цілковитій темряві, не відчуваючи опори під ногами…
Кара-Бургут висів, силкуючись звільнити з вірьовок ліву руку, що йому вдалося з великими труднощами, і тоді стало легше висіти, тримаючись обома руками. Коли настав ранок і перші промені проникли в щілини старої башти, джигіт переконався, що він знаходиться під самим дахом: внизу глибока безодня, звідки чутно глухе гарчання, там рухаються чорні тіні і видно купи кісток. Якщо не надійде допомога від таємних друзів, то сил вистачить ненадовго, щоб отак висіти, вхопившись за гак».
Читать дальше
