Мухаммед обложив місто, оголосивши, що за непокору виріже всіх до останнього немовляти і переб’є навіть іноземців. Довго билися самаркандці, загородивши колодами вузькі вулиці, нарешті хан Осман з’явився до хорезм-шаха з проханням помилувати місто. Осман став перед Мухаммедом, тримаючи в руках меч і шматок білої тканини для савана і виявляючи цілковиту покірність та готовність бути страченим цим мечем. Хорезм-шах пом’якшав, побачивши, як зять Осман упав перед ним обличчям до землі, і погодився простити його. Коли місто здалося, до шаха повернулася його дочка Хан-Султан, яка хоробро захищалась у фортеці, обложеній повстанцями. Вона не захотіла помилувати чоловіка і зажадала для нього смерті. Вночі Османа було страчено. Перебили також і всіх його родичів разом з дітьми, так що припинився стародавній рід Караханідів [66] Караханіди — тюркська династія, що воцарилася в Самарканді у X ст., коли до Середньої Азії вдерлися тюркські племена й оволоділи культурними землями між Сирдар’єю і Амудар’єю. Епоха панування династії Караханідів була для Мавераннагру епохою культурного регресу і ханських утисків, внаслідок яких народні заворушення спалахували не раз (академік В. Бартольд).
, правителів Самарканда.
Кипчацькі хани, що прибули разом з хорезм-шахом, люто розправлялися з населенням Самарканда. Вони знищили понад десять тисяч жителів і хотіли продовжувати різанину і грабіж міста, але втрутилась хоч і жорстока, та обережна шахиня-мати Туркан-Хатун і вмовила кипчацьких ханів припинити бойню.
Після цього Самарканд став столицею хорезм-шаха. Він розпочав будівництво великого палацу.
Кипчацькі хани зажадали від хорезм-шаха, щоб він повів своє військо в їхні степи розгромити прибуле з східних пустель татарське плем’я меркитів [67] Татари — загальна назва багатьох кочових племен тюркського походження, підкорених Чінгісханом. Меркити — одне з цих племен.
, що потіснили кипчацькі кочовища. Шах відмовлявся, посилаючись на державні турботи і будівництво палацу. Тоді його мати, Туркан-Хатун, звернулася до нього з таким самим проханням.
Як стара орлиця на вершині скелі в неприступному гнізді оберігає своїх голошиїх малят, впиваючись зірким оком у степову далину, так і Туркан-Хатун, найпідступніща і найобережніша з жінок, оберігала престол шахський від небезпечних повстань завжди незадоволеного населення, від зрад і запроданства підступних ханів та їхніх таємних замахів. У хвилину небезпеки вона посилала з свого похмурого неприступного палацу в Гурганджі віддані їй кипчацькі загони, щоб роздерти кожного, хто наважиться підняти руку на велич її сина, хорезм-шаха непереможного. Тому чи міг хорезм-шах не зважити на заклик обережної матері?
Ранньої весни наступного року Мухаммед прибув до Гурганджа і звідти на чолі великого кінного війська рушив у похід. Десять загонів виступали з міста протягом десяти днів. У кожному загоні нараховувалось по шість тисяч вершників. Запасні нав’ючені коні везли ячмінь, пшоно, рис, масло і бурдюки з кумисом.
Хорезм-шах любив блиск війни, гул і гуркіт бойових барабанів, хрипке виття бойових сурм, що закликають до походу. Попереду десятків тисяч вершників скакав широкогрудий гнідий кінь, махаючи пофарбованим у червону фарбу хвостом. На коні виблискувала золота збруя, сяяли самоцвіти, і на ногах дзеленькали срібні бубонці. Хто в Хорезмі не знав гнідого коня з чорнобородим вершником у білосніжному тюрбані, увитому алмазними нитками!
Цей вершник — захист ісламу, опора правовір’я, гроза язичників — посилав блискавки своєї волі і гніву самому халіфу багдадському Насиру, нащадкові пророка. Цей вершник — хорезм-шах Алла ед-Дін Мухаммед, який розсунув кордони свого царства до тих пустель, куди не заходив сам Іскендер-Румі, непереможний завойовник всесвіту.
Військо розтягнулося на десять днів путі. Кожна колона в кілька тисяч коней на місці стоянок випивала всю воду в криницях. Тільки через добу туди знову набігала вода.
У першому загоні скакали розвідники. Хорезм-шах їхав з другим загоном. З ним ступали швидкохідні верблюди, нав’ючені наметами, казанами і великими запасами царської кухні.
В останньому, десятому, загоні разом із туркменами, завжди неспокійними і непокірними, їхав опальний син шаха, Джелаль-ед-Дін. Туркмени ворогували з кипчаками, не прощаючи їм їхньої чванливості й ненажерливості. Туркмени розпалювали багаття широкими колами і вечорами влаштовували навколо них військові танці; вони звивалися хороводами, співаючи військові пісні і змахуючи над головами кривими виблискуючими шаблями.
Читать дальше
