Згадаймо,
Згадаймо степи монгольські,
Золотий Онон,
Голубий Керулен!
Скільки,
Скільки монгольське військо
Втоптало в пил
Непокірних племен!..
Ми кинем народам
Грозу і пломінь,
Посіємо смерть,
Чінгісхана сини.
Піски
Сорока пустель за нами,
Кров’ю боягузів
Залиті вони…
Під час бенкету підвівся полководець Тохучар-нойон і просвистів сигнал, що скликає стрільців на облавному полюванні. Всі затихли, почувши знайомий заклик. Тохучар став кричати воїнам:
— Великий каган Чінгісхан — наймудріший з людей! Він усе передбачає і за сто днів і за тисячу літ… Він послав мене за вами з туменом хоробрих людей, щоб я розшукав непереможних тигрів — Джебе-нойона і Субудай-багатура. Каган мені сказав, що найкращий вам від нього подарунок — це послати воїнську підмогу в день битви.
— Правильно, правильно! — вигукнули монголи.
— Ніде не зупиняючись, ми проходили різні країни. Всюди ми бачили сліди незламного монгольського клинка. Ми запитували: «Де славні багатури Джебе і Субудай?» Перелякані жителі, падаючи навколішки, махали руками на захід. Ми примчали сюди перед початком битви, і в неї врізалися мої десять тисяч вершників… З’єднавшись з вами, ми швидко розгромили довгобородих урусів…
— Слава тобі, Тохучаре! Ти прибув вчасно!
Тохучар говорив далі:
— Великий володар світу Чінгісхан подумав про вас і мною надіслав свою волю… Його священний лист привіз нарочний гонець. Десять тисяч моїх вершників оберігали гінця, як дорогоцінний алмаз, і доставили живцем сюди. Дивіться, ось лист! [161] Північні богатирі загинули в сутичці з татарами, але дали можливість руським воїнам, що розтягнулися по шляху, відновити порядок і, успішно відбиваючи натиск татар, дістатися до Дніпра.
До Субудай-багатура підійшов старий кривоногий монгол, увішаний бубонцями, в шапці з соколиним пір’ям. З-за пазухи він витяг шкіряну трубку. У ній зберігався запечатаний сувій. Скарлюченими пальцями Субудай зірвав воскову печатку. Сивобородий писар у мусульманській чалмі розгорнув сувій, прочитав написане про себе, пошептав на вухо Субудаю. Той підвівся і закричав:
— Великий каган повеліває! З повагою слухайте!
Всі воєначальники разом підвелись. Бачачи це, схопилася й решта татар. Начальники і за ними воїни всього табору попадали на землю ницьма.
Підвівши голову, вони кричали:
— Великий каган наказує! Ми підкоряємось!
Субудай-багатур вів далі:
— Єдиний і непереможний начертав такі слова: «Коли одержите листа, повертайте назад морди коней. Приїжджайте на курултай [162] Курултай — рада найзнатніших феодалів правлячого роду. Присутні були також головні воєначальники. Простих монголів на курултай не допускали.
обговорити підкорення всесвіту. Бог на небі, каган — божа сила на землі. Печать повелителя схрещення планет, владики всіх людей».
Субудай обвів поглядом схилені до землі спини монголів і підняв руку.
— Тепер говоритиму я!.. Мене слухайте!
Всі випростались і, стоячи навколішках, затаївши дух, дивилися на «барса з відгризеною лапою».
— Сьогодні ми ще потішимось, а завтра, коли зійде сонце, ми всі рушимо назад до золотої юрти нашого владики. Хто забариться, — буде задушений!
Всі воїни завили від радості і, знову сівши, з криками й піснями продовжували бенкетування.
Вранці другого дня, помолившись сонцеві і воздавши йому жертву кумисом, монголи сіли на коней. Вони гнали гурти худоби і обшарпаних, знесилених полонених. Запряжені биками вози з награбованим добром і з тяжко пораненими монголами нестерпно зарипіли на весь степ і зникли в хмарах куряви. Поперед монгольського війська їхав Субудай-багатур. Він віз у торбі голову київського князя Мстислава Романовича, його сталевий з позолотою шолом і нагрудний золотий хрест на ланцюжку. Вкрите шрамами забруднене грязюкою обличчя Субудая кривилося, — це він так посміхався, уявляючи собі, як він покладе свою дорогоцінну торбу перед золотим троном «потрясателя всесвіту» Чінгісхана непереможного…
Позад війська їхав з своєю сотнею розвідників похмурий Джебе-нойон. Він не віз ніякої здобичі і тягнув сумну, як виття вітру, пісню про голубий Керулен, золотий Онон і про широкі степи монгольські…
Монголи попрямували на північний схід до ріки Ітіль і далі через південні відроги Уралу до рівнин Хорезму. Кипчацький степ звільнився від грізного війська монголів і татар. Вони зникли так само раптово й незрозуміло, як прийшли. Після їхнього відходу деякі кипчацькі племена повернулися до своїх спустошених кочовищ, інші перекочували в угорський степ й до пониззя Дунаю. Тоді і кипчацькі, і руські князі думали, що татари ніколи більше не повернуться, і проводили день за дцем, як і раніш, у сварках і розбраті, не готуючись до нової війни і не підозрюючи, що Чінгісхан задумав новий, ще більш страхітливий набіг на захід…
Читать дальше
