Джебе скочив на рудого коня і, повернувши в степ, поскакав назад, віддаляючись од шляху, де в чорних хмарах куряви тривали останні сутички і пересувалися тисячі людей.
У битві біля Калки і на довгому Залозному шляху загинуло чимало славних руських богатирів і рядових молодців. Вони полягли, виручаючи беззбройних київських воїнів, винищуваних татарами, які поклялися не зробити зла урусам, що здалися. Руські люди не забудуть тих, що загинули в цьому бою, — ростовського богатиря Альошу Поповича і його вірного щитоносця Торопа, рязанського богатиря Добриню Золотий пояс, відважного сподвижника Альоші — славного Якима Івановича та інших суздальських, муромських, рязанських, пронських хоробрих північних витязів [160] У 1223 р., взимку, в Суздальській землі, у «славному Ростові, красному місті», відбувся з’їзд і нарада дружинників, які служили у різних князів. Всі говорили, що на Русі «великий нелад», що князі один з одним не живуть у злагоді, і, на радість половцям, ляхам та іншим іноземцям, князі у цих усобицях женуть дружинників і своїх мужиків бити один одного. На цьому з’їзді дружинники «поклали ряд» (уклали угоду) — їхати їм всім до древньої матері руських міст Києва і там служити лише одному великому князю київському. Дружинники вирушили після з’їзду з Суздальської землі на південь до Києва. Почувши уже в дорозі, що всі південні князі разом з князем київським пішли до Синього моря (Азовського) походом на «татар хана Чагоніза», увесь загін дружинників звернув з головного шляху до південних степів і малоїждженими дорогами попрямував на з’єднання з руським військом, яке пішло вперед. Калміуською стежкою північні витязі прибули до Залозного шляху саме того кривавого дня, коли татари, відібравши на слово честі зброю від київських воїнів, почали бити беззбройних.
.
Руські загони, які пробивалися сміливо, не кидаючи зброю, дійшли до Дніпра, де човни, що чекали на них, перевезли їх на той бік. А ті, що повірили татарським умовлянням і покидали мечі й сокири, майже всі були перебиті, як говорить стара пісня:
Сірим вовкам на розтерзання,
Чорним воронам на возграєння…
Так з вини непередбачливих, заздрісних князів, що ворогували поміж себе і відмовилися з’єднати свої сили в єдине, міцно згуртоване руське військо, Залозний шлях замість шляху великої перемоги став «слізним шляхом», — відважні руські ратники всіяли його своїми білими кістками, полили своєю червоною кров’ю.
Розділ п’ятнадцятий
ТАТАРСЬКИЙ БЕНКЕТ НА КІСТКАХ
… А князей имаше, издавиша и покладаше под доскн, а сами верху седоша обедати. И тако князи живот свой скончаша.
(Троїцький літопис)
На березі Калки, на високому кургані, Субудай-багатур скликав усіх своїх тисячників і сотників на урочисте моління богові війни Сульде. Цього зажадав похмурий патлатий шаман Бекі. В гостроверхій шапці з ведмежою шкурою на плечах, обвішаний ножичками, ляльками і брязкальцями, старий чаклун ударяв билом у великий бубон і, пританцьовуючи, ходив по колу, де всередині лежали зв’язані Мстислав Романович, великий князь київський, та одинадцять інших довірливих руських князів.
Похитуючи головами і прицмокуючи, татари їх оглядали і шкодували, що серед полонених не було «конязя Мастисляба», — дуже їм хотілося подивитися на прославленого «руського Джебе»…
Шаман Бекі викрикував молитви і, притуливши до волосатого обличчя бубон, то свистів, як дрізд, то гукав, як пугач, то гарчав, як ведмідь, або завивав, як вовк, — це він «бесідував» з могутнім богом війни Сульде, який подарував монголам нову перемогу.
— Чуєте, як гнівається бог Сульде? — ревів шаман. — Сульде знову голодний, він вимагає людської жертви!..
Тисячі татарських воїнів розташувалися на рівнині, навколо Кургана. Вони розпалили багаття і кололи молодих кобилиць.
Татари принесли голоблі і дошки, одірвані від руських возів, і поклали їх на зв’язаних князів. Триста татарських воєначальників посідали на цих дошках. Підіймаючи чаші з кумисом, вони величали грізного бога війни Сульде, покровителя монголів, і славили непереможного «потрясателя всесвіту», червонобородого Чінгісхана. Відмовившись од грошей за викуп найзнатніших руських князів, татари жертвували богові Сульде цих полонених, що наважилися вступити в бій з військами «посланого небом» Чінгісхана… Багатури реготали, коли з-під дощок неслися стогони і прокляття розчавлених князів. Стогони і зойки поступово затихали, і їх заглушила радісна пісня монгольських воїнів:
Читать дальше
