Одинадцять князів, що були в київському війську, сказали:
— Тут наша смерть! Станемо ж міцно!
Вони поцілувались один з одним і вирішили битися до останнього подиху.
Кияни тісніше зсунули вози, захистилися червоними щитами і залягли за колесами. Вони поражали налітаючих татар стрілами, відбивалися мечами й сокирами.
Розділ чотирнадцятий «І БИСТЬ СЄЧА ЗЛА І ЛЮТА…»
Хмари куряви здіймалися над широкою висхлою рівниною, і особливо клубочилася вона там, де рубалися люди, мчали коні без вершників, чулися стогони поранених, крики люті, тріск барабанів, пронизливі звуки сурм.
Субудай-багатур був на горбі, оточений сотнею добірних тургаудів. Він послав вершників дізнатися: «Як тримаються багатури? Чи не видно свіжих уруських військ? Чи не загрожує звідкись біда?» Але гінці поверталися й говорили, що монголи всюди перемагають, що уруси відступають до Дніпра, б’ються, падають, поранені продовжують відбиватись, але жодний не просить пощади, жодний не здається в полон.
— Вовча порода! — сказав Субудай. — Вовча їм смерть!
Дізнавшись, що київське військо оточило себе возами, відстрілюється і відбивається. Субудай посилав на цей табір загін за загоном, наказуючи: «Перекинути вози! Прорвати кільце! Підпалити навкруги степ!»
Монголи, напираючи на руські заслони, метали списи, натягували великі луки, пускали влучні стріли з загартованими голками на кінці, підкочували запалені в’язки сухого очерету, — але руські трималися стійко, збиваючи стрілами і камінням підлітаючих близько вершників, і татари не могли зламати руську силу.
З наказу Субудая на руський табір рушили, спішившись, набрідні супутники монголів з різних племен; вони видиралися на вози, розмахуючи булавами й кривими мечами, дико репетували і підбадьорювали один одного. Руські зустріли їх ударами сокир на довгих руків’ях, мечами й ломаками і збивали нападаючих, які валилися з розбитими черепами…
На третій день Субудай викликав старшину бродииків Плоскиню. Він прийшов зчорнілий, худий від голоду. Високий, дужий, Плоскиня тепер ледве ступав. Два монголи стояли позад нього і підколювали ножами, щоб Плоскиня йшов уперед. Субудай сказав:
— Піди до своїх братів урусів і умов, щоб вони покидали мечі й сокири. Нехай ідуть додому, ми їх не займемо. За це одержиш від мене волю.
Плоскиня, притримуючи рукою ланцюг від ножних кайданів, попрямував до руського табору. Двоє монголів йшли слідом за ним і тримали кінець сириці, накинутої на шию Плоскині. Він зупинився за кілька кроків від руських возів. Руські вилізли на вози і здивовано дивились на чудну виснажену людину з важкою колодкою на шиї. Дехто його пізнав: «Це Плоскиня-коняр, він приганяв до Києва табуни половецьких коней і був у половецьких ханів перекладачем!»
Плоскиня почав кричати руським:
— Мені наказав хан татарський, Субудай-богатир, сказати вам, щоб ви більше марно не бились. Якщо ви їхній милості підкоритесь, то вони вас під чотири вітри відпустять… Тільки залиште все ваше добро — кожухи, вози й сокири. Все це татарам потрібне за їхні турботи, бо в походах дуже вони витратились.
— Та брешеш ти все, пустобрех Плоскиня, як брехав на торжищах, коли продавав нам запалених коней!
— Не слухайте його! — кричали старі воїни. — Краще вийти з мечами і пробиватися до Дніпра. Хоч половина добереться додому, а так, без сокир і мечів, ми всі в степу поляжемо!
Але Плоскиня клявся, що каже правду, зняв натільний хрест, цілував його, плакав і говорив:
— Чи можу я говорити інакше, якщо татари мене ззаду ножами підколюють!
А татари кивали головами і підтверджували, підіймаючи великий палець на знак того, що правильно говорить їхній перекладач.
Незважаючи на заперечення старих воїнів, усе ж великий князь київський Мстислав Романович наказав здавати татарам зброю. Тоді київські воїни стали прощатись один з одним, кланяючись у пояс, і виходили поодинці, кидаючи зброю в одну купу. Насамперед воїни побігли до ріки, — три дні вони не пили води. Коли ж останні воїни вийшли з табору і в куряві потягнулися шляхом, розминаючи плечі і радіючи, що побачать батьківщину, татари почали їх наздоганяти і нещадно рубать.
Тепер у пустельному безмежному степу, без зброї, загибель усім здавалась неминучою. Русь далеко, і допомоги сподіватися нізвідки!
Монголи виділили одинадцять князів, що були разом з князем київським. Вони запросили їх на бенкет до хана Субудай-багатура. Вершники оточили їх тісним кільцем і повели до татарського табору.
Читать дальше
