Піднявшись на другий берег ріки, Мстислав почекав, поки підтягнулися вершники, які напували коней.
— Бог нам підмога! — крикнув Мстислав. — Посічемо безбожних татар! Не жалійте це отруйне плем’я! Вперед!
Увесь загін рушив риссю. Воїни оправляли зброю, сподіваючись, що зараз буде запекла січа…
Мстислав побачив спереду рівнину, де в хмарах чорної куряви проносилися татарські й руські вершники… Це був загін волинців, очолюваний двадцятитрьохрічним зятем князя Данилом Романовичем. Ось майнув голубий стяг його, гаптований золотом. Дружинники товпилися обіч князя Данила, охороняючи його, а татари кружляли по всіх напрямках, налітаючи, стикаючись, падаючи і б’ючись вигнутими довгими клинками.
Половці були далі, Мстислав бачив, що половецький загін, де погойдувався хвостатий значок воєводи Яруна, віддалявся в бік горбів, женучи перед собою хмару куряви.
Мстислав вирішив звернути ліворуч, пересікти горби і, якщо за горбами точиться бій, вдарити на татар збоку, щоб допомогти половцям воєводи Яруна. Він повів свій загін в обхід на горби і, піднявшись на вищий горб, спинився, вражений тим, що побачив…
На рівнині, очікуючи, розгорнулися щільні лави свіжого татарського війська. Вершники стояли нерухомо, у грізному мовчанні. Виразно було видно залізні шоломи, блискучі лати, криві клинки в руках. Загін за загоном, довгими рядами розтягнулися татари по рівнині… Скільки їх? Двадцять полків? Чи більше, тридцять? П’ятдесят? «Ось де затаїлася татарська сила, ховаючись до останнього страшного дня! А ті дрібні загони, що нападали і втікали по дорозі від Дніпра, — це була тільки принада, хитра татарська пастка!
Так схибити, так привести у пастку своїх відданих дружинників під криві мечі готових до бою татар! Де вихід, де порятунок? Як виграти час, повідомити і зібрати всі руські загони, що розтягнулися безтурботно на довгому шляху? Наших руських військ багато, не менше, ніж татарських! А чому вони не зібрані разом такою самою грізною непереможною силою? Чому кожний князь іде сам по собі, з своїм військом?! Хоч би один день відстрочки, щоб об’єднати всі роздроблені руські загони! Тоді помірятися силою з татарами».
Час згаяно! Зараз татари кинуться вперед і натиском тридцяти тисяч свіжих коней зметуть усе на своєму шляху… «Мертві сраму не імуть», — прошепотів Мстислав і вперше ударив коня канчуком. Степовий кінь звився дибки і зробив шалений стрибок. Він помчав з горба вниз, на рівнину, а назустріч йому з-за горбів вилетіли густою юрбою половецькі вершники. З ревом жаху і відчаю вони стьобали коней, відкинули і змішали ряди галицьких дружинників Мстислава і безладною масою, збиваючи зустрічних, мчали далі. Разом з ними кінь виносив молодого Данила Романовича тяжко пораненого в груди. Він ледве тримався в сідлі, вчепившись за гриву коня.
Спереду виїжджали на рівнину татари, зімкнутими рядами, дивовижно безмовні, з закачаними до плеча правими рукавами, з піднятими вигнутими клинками. Щось зловісне було в цьому мовчазному русі щільної колони вершників, коли вони без жодного крику наближалися риссю до берегів Калки.
Лише пирхання коней, глухий тупіт і випадковий брязкіт зброї порушували тишу грізного монгольського війська, скованого єдиною метою і єдиною волею.
Татари перейшли ріку, піднялися на протилежний берег, і лише тоді задеренчали пронизливі сигнали сурм. Вони з диким виттям помчали на табір руських. Там уже помітили стрімливу втечу половецького загону, що зовсім розгубився, і поспішно зсовували у коло вози.
Не затримуючись біля першого руського загону, татари помчали далі, налітаючи на зустрічні розтягнені обози.
Всі загони русів, що тяглися Залозним шляхом, бачили половецьких вершників, які гнали коней, і серед них князя Мстислава Удатного. В червоному плащі, що розвівався під вітром, він похмуро скакав на довгов’язому сивому жеребці.
Багато руських, кидаючи вози, сідали на коней і поспішали назад до Дніпра. Інші ставили в коло вози і з боєм зустрічали сокирами налітаючі татарські загони.
Одна частина татарських військ обложила табір князя київського Мстислава Романовича. Він ішов з десятитисячним загоном ратників, кінних і піших. Він не підтримував зв’язку з іншими загонами, не знав, яких заходів вживе Мстислав Удатний, і похвалявся, що сам, без сторонньої допомоги, винищить «принесених злим вітром татар хана Чагоніза».
Опівдні цього чорного дня кияни стали табором на високому березі Калки. Вони, як звичайно, поставили в коло вози, як зненацька повз них пронеслася лавина збожеволілих половецьких вершників.
Читать дальше
