Вночі, загорнувшись у баранячу шубу, Джебе лежав на могилі коло багаття. Він ждав посланих до урусів нукерів. Вони не повернулись. Кипчаки їх зарізали.
Навкруги в степу блимали далекі вогники багать. Всюди рівнина жила невідомим життям. Якісь стривожені вершники пробирались улоговинами через степ, і вночі спалахували вогники далеких багать…
Джебе не міг заснути всю ніч. Важкі думи, уривки розмов, знайомі обличчя пропливали перед ним, і він то переймався люттю, то починав дрімати… І знов перед ним поставали то залізний шолом з чорними лисячими хвостами страшного старого Чінгісхана і його зеленкуваті, котячі, некліпаючі очі, то пронизливе відкрите око Субудая, то помахи виблискуючих мечів…
Тепер мають бути битви з урусами, сильними воїнами, які не втікають, а самі шукають бою. Перемога над ними буде дуже важкою!.. Тепер настають такі дні, коли може померкнути вся слава Джебе, завойована його перемогами в Китаї.
Або він накладе в цих степах своєю головою, або ім’я Джебе знову всі повторюватимуть у золотій юрті кагана як великого переможця урусів і кипчаків, що забрав золотий шолом у Мастисляба.
Вранці нукери розбудили Джебе.
— Дивись, що діється на тому боці… Уруси пригнали зверху стільки човнів, що в’яжуть міст через річку. Їхні вози вже спустилися до самої води. Там скупчилося багато кінноти і піших воїнів [156] Південноруські князі на нараді в Києві вирішили зустріти татар на чужій землі і в квітні виступили у похід. На Дніпрі з'єднались ополчення: київське, чернігівське, смоленське, курське, трубчівське, путивльське, а також волинці й галичани, які прибули на човнах.
. Незабаром вони почнуть переходити на цей бік. Що робити?
— Не заважай урусам! — наказав Джебе. — Спостерігайте здалеку і відступайте в степ!
Розділ десятий
УРУСИ Й КИПЧАКИ РУШИЛИ В СТЕП
… І загорілись уруси й кипчаки бажанням розбити татар: вони гадали, що ті відступали з страху, через малу силу, не бажаючи битися з ними, і тому навально переслідували татар. Татари все відступали, а ті гналися слідом дванадцять днів.
(Ібн ал-Асір)
Сухорлявий рудий кінь Джебе-нойона легко вилетів на одинокий курган і зупинився біля високої кам’яної постаті степового богатиря. Його широкі сутулі плечі, плоске обличчя, короткий меч на стегні, гостроверха шапка і навіть чашка в руках були за давньої давнини старанно висічені з суцільного каменя молотком кочового майстра… Минули віки, і багатолюдна країна перетворилася на пустельний степ, а кам’яний богатир, як і колись, міцно стояв, глибоко вкопаний, на вершині Кургана і похмуро дивився опуклими сліпими очима в той бік, куди він колись чинив свої наскоки.
Так само нерухомо, як ідол, сидів на коні Джебе, вдивляючись холодними примруженими очима в той бік, звідки по зеленому степу, що парував ранковими туманами, швидко розповзалися лави чорних рухливих крапок… Вже вмилений кінь остиг і вільно тягнув повід, силкуючись схопити чорними губами чахлі стеблинки блідого полину; він уже почав збивати копитом солончаковий грунт, а Джебе не міг одірвати погляду від густих рядів руських воїнів, що все наближалися.
Попереду вершники… Одні посуваються дорогою, інші широко розсипалися по степу… Над ними здіймається чорна хмара куряви… У них короткі списи… Ось у куряві виразно видно вози. Руси сподіваються на багату здобич, вони везуть на возах зброю, казани і мішки з хлібом.
Джебе натягнув повід. Час їхати… Руси вже помітили самотнього вершника на кургані… Ось кілька русів і кипчаків відокремились од загону. Вони швидко прямують в його бік. Інша група вершників помчала вперед дорогою, щоб відрізати йому шлях. Але недарма Джебе любить свого рудого жеребця, одного з найкращих скакунів у його тумені.
Джебе з’їжджає запиленим солончаковим схилом кургану. Збоку земля розрита і видно чорний вузький вхід, — мабуть, тепер лігво степових вовків. А раніше хтось рився в могилі богатиря, хотів викрасти його золотий скарб…
Джебе прискорює біг коня. Треба дістатися до яру. Там причаїлися в засаді сотні Гемябека. Татарські розвідники залягли в траві і добре все бачать — і наближення урусів, і втечу від них Джебе.
Але руські вершники все ближче… У них добрі коні, вперед пущено найкращих вершників. Небезпечніші за інших ті, що скачуть навперейми, звернути вбік не можна, — ліворуч яр з стрімкими берегами, праворуч у руси. їх дев’ятеро. Троє задніх почали відставати… Передні шість теж розкололись, вони хочуть оточити його.
Читать дальше
