Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

І вона наказала служницям облишити пакування. Зоставшись сама, наділа найлегший, найпрозоріший убір; раптом прийшла певність, що він повернеться. Його коханки майже всі зраджували його, а він тільки сміявся з цього. Він і не звик інакше — про це хто лиш не розповідає.

«Він ніколи не був ревнивий, оце зі мною вперше. Йому це, мабуть, дуже тяжко», — вимовила вона півголосом і, м'яко поклавши руки на коліна, на мить відчула якийсь повів ніжності до того, хто заради неї змінив свою вдачу і з її допомогою збагатив свою здатність страждати. Вона була недалека від каяття. «А я ще кліпнула очима, коли він згадав про свою дитину!»

Він увійшов, узяв її за обидві руки й сказав:

— Пані, забудьмо все це.

— Вам уже шкода, величносте, — відказала вона поблажливо, проте чудово постерегла, яка жахлива була для нього ця година. Його обличчя мало б видаватися блідим і змученим. Але обвітрене в усіх походах, здавна загартоване в боротьбі обличчя нн може бути блідим і змученим, хіба що ви зумієте зазирнути під шкіру. Саме це спробувала вона зробити — і розчулилась.

— Величносте! Ви невідпорні, коли добиваєтесь мене. — І розкрила йому обійми — вже не просто покірливо й приязно, а нарешті жагуче.

Коли хвилина палкої жаги для обох скінчилася, вони знову стали такими, як були: він — як і перше, невгамовний і запальний, а вона — загадкова і спокійна.

— Північний янгол, — промовив він у розпачі.— Заприсягніться, що вашій вірності не дорівняється нічия, крім моєї.— Але не став слухати її запевнень. — У якій ще вірності ви могли б мені присягатись, коли вже двічі порушили її. Мої жахливі підозри ви сприймаєте незворушно, а іншому вибачаєте відверту зрадливість. Бляклий Лист боїться Ліги; він не тільки сватався до мадемуазель де Гіз, він іще має успіх у її матері. Ви для нього ніщо, і мені він не відданий.

Ревнивець іще довго розпинався, на всякі лади принижуючи суперника й штурмуючи її неприступне серце.

— Як ви могли писати йому! Після всіх своїх обіцянок! Ви більш не маєте права казати: «Я зроблю». Тільки: «Я роблю». Наважтесь, папі, мати одного лише слугу.

Він застогнав і, притиснувши обидві руки до чола, вибіг із кімнати. «Нижче впасти вже неможливо», — таке почуття було в нього.

У старому саду його дожидав пастор ла Фей. Анрі, побачивши його, спинився мов укопаний, так приголомшив його зв'язок між нещастям його й провиною. Пастор стояв за десять кроків, під деревами.

— Нещасна Естер померла, — сказав він.

Анрі похилив голову на груди й довго стояв безмовний; старому пасторові в затінку дерев стало аж моторошно. Він промовив:

— Якби ж то це найбільша ваша провина, величносте! Нещасна Естер уже коло престолу вічної любові.

Анрі підвів голову й сказав, через верхівки дерев звертаючись до небесної вишини:

— В «Йосафатовій долині» я ще мав вибір.

Тоді швидко пішов геть.

Ла Фей, засмучений і обурений, зостався. Король блюзнить. Король у потьмаренні. Він збирається зректись істинної віри, а сам наважився порівняти себе зі спасителем, коли той боровся зі спокусою й переміг.

Аж згодом пастор ла Фей довідався: «Йосафатовою долиною» прозивали королівський табір під Шартром, і коли одного дня король, весь у болоті, виліз із шанця, кого ж несли в паланкіні йому назустріч? Створіння, яке сам бог поставив на шляху короля для своєї недовідомої мети.

Будь-який старий протестант нізащо не повірив би, ніби Габрієль д'Естре ні разу не умовляла свого коханця перемінити віру. І сам Анрі досі знав правду лиш настільки, наскільки її можна виявити з самих слів та замовчування. Проте, коли згодом хтось із близьких йому людей питав його: «Величносте! А хто, власне, навернув вас?» — він відповідав: «Моя люба владарка, чарівна Габрієль».

Філіпп Морней мав у Англії всього лиш одного справжнього друга. Оскільки посол, що вже не раз їздив за Ла-Манш, тепер поїхав туди ще раз, і то з якнайтяжчим дорученням, йому довелось перебрати в нам'яті всіх своїх знайомих, їх було багато, з різних суспільних верств, і декотрих він не бачив уже так давно, що міг і забути. Але його найдавніше і найдовше перебування в Англії — то була колись пора вигнання, пора життєвої науки. І люди, у яких він учився, й досі жили в його пам'яті — декотрі з них уже тільки там. Майно втікача-протестанта було конфісковане, а якби його самого захопили на батьківщині, він би попав за грати, а то й на ешафот. Молодий іще чоловік, у тяжкій грошовій скруті, але тим завзятіший духом, він не гребував у Лондоні ніяким товариством і, маючи повну голову апокаліпсичних видінь Варфоломіївської ночі, виливав їх у розповідях, де тільки міг. За столом у дешевих харчівнях слухали його, і жоден навіть вусом не моргнув. Годі було з'ясувати, чи вони йому вірять. Вислухавши всі його нестямні прокляття душогубам, які захопили тоді владу в його країні, всі страхіття, які змальовував вигнанець, передрікаючи неминучі кари, небесні й земні, вислухавши все це, люди питали його: «Ви справді так думаєте?»