Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

В цю мить він усе ж таки втік би, якби вона не заговорила. Кволим, хрипким голосом вона промовила:

— Величносте! Ваше дитя померло. Відтоді ваша скарбниця нічого не виплачує мені. Свої відштовхнули мене, я самотня і злидарюю. Згляньтеся!

Вона спробувала схилити коліно, але з великої кволості трохи не впала. Не Анрі — старий ла Фей підхопив її. Погляд його суворо блиснув, і Анрі відповів йому невтішним поглядом. А тоді пішов. Відходячи, він кивнув пасторові, ніби пообіцяв, що все залагодить. Він думав про це, поки простував переходами абатства, дедалі сповільнюючи ходу. «Що я наробив, і що я можу ще направити? Це ж найнепрощенніший приклад моєї безсердечності. Щоразу поплачу хвилинку і вже біжу до нової. Така й слава у мене, всі знають її, тільки я сам помічаю все останнім».

Йому справді ніби очі розкрились, і він здивувався, що з ним могло таке статись. Він пускав у світ жертви. Керуючись добрими засадами й слухаючись власного сумління, він мав би чинити інакше, бо з власного досвіду знав дуже добре, яке тяжке життя, і завжди потребував внутрішньої твердості — як у школі нещастя, так і на шляху до трону. Але за нашу твердість і стійкість ми мусимо платити, жертвуючи кимось. Анрі ще раз згадав Естер, бо йому не було де взяти тієї пенсії, яку він хотів дати їй, довелось би врізати ці гроші у Габрієлі, своєї любої владарки. Ні, це неможливе, він боявся цього, бо вона, звісно, нічим не поступиться. Йому досить було тільки викликати в пам'яті прекрасну руку на бильці крісла й блискучий самоцвіт на пальці — той самоцвіт, що його вкрав пан д'Естре.

Поринувши в турботи, він увійшов до її покоїв незвичайно тихо. З передпокою він зазирнув у прочинені двері; красуня сиділа за туалетним столиком. Вона писала. Але ця жінка не може писати нікому — тільки йому самому. Бо кожен інший лист був би підозрілий. Анрі йшов зовсім нечутно — тепер уже не через задуму. Нарешті він зазирнув Габрієлі через плече, і вона того не помітила, хоча сиділа перед круглим дзеркальцем, і на його ясній гладіні відбивалося все, що вони обоє робили. Анрі прочитав: «Пані, ви нещасні».

Він злякався, бо зразу збагнув, до чого воно йдеться, і все ж із тривогою й зацікавленням слідкував за рухом пера. Воно рипіло, і, може, через це Габрієль не чула, як він дихає. Його віддих затуманив дзеркало. Перо розгонисто виводило: «Пані, така буває наша доля, коли ми повіримо гарним словам. Нам треба стерегтись, а то пропадемо — і по заслузі. Мені вас не жаль, бо ви принижуєте себе, і ваша поведінка в саду ганьбить усіх жінок. Щоб ви забралися геть, я дам вам грошей. Батько вашої померлої дитини дуже легко може забути про це». Вона писала й ще щось, але Анрі прочитав уже достатньо.

Дзеркало зовсім затуманилось від його віддиху, і вона, раптово звівши очі, не розгледіла там його обличчя. Він зразу позадкував до дверей, певний, що вона знала про його присутність і писала не так для тієї, другої, як для нього.

Він кудись поїхав на кілька днів, думав навіть про розрив із Габрієллю. В неї пихата й важка вдача. Цим листом вона дала втямки, що ніколи не пробачить йому, якщо він допоможе тій, іншій. І справді, він на це не наважився. Він їздив з міста до міста в усяких справах, аби забути примхи своєї владарки. Примхи він забув, та не забув її; і з великої туги за Габрієллю вже й разу не згадав тієї бідолахи. На третій день він дізнався, що його кохана приймала в себе герцога де Бельгарда.

Він розпалився так, що здавалось, наче це гарячка — така, як та, що замолоду не раз валила його в ліжко після якихось надзвичайних зусиль: безсилля вольової натури, коли перед нею відкривається прірва. Через це — гарячка. Та сорокарічний чоловік уже не піддається. Розколину, яку дала його воля до життя, він затуляє власною рукою, — в такому загартованому віці на це стає сили. На коня, заскочити зрадників! Він зоставив далеко позаду своїх супутників і погнав назустріч вітрові словами скарги й помсти. Діяти! Не валятись у ліжку, віддаючись розпачеві, цього не можна, треба покарати їх обох! У непроглядній темряві мчав він по лісу, аж поки його кінь упав і він опинився на сухому листі.

— Пане де Прален! [37] Де Прален — Шарль де Шуазель, маркіз де Прален (1563–1626), відомий своїми воєнними подвигами під час владарювання Генріха III і Генріха IV. При Людовіку XIII став маршалом Франції і губернатором Сонтонжа. — гукнув він, коли наспіли дворяни.

У наставлене вухо він зашепотів накази, яких ніколи в житті не сподівався віддавати. Бельгард має померти.