Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Та хай там як, а король приймав усі вимоги, опріч заборони проповідей; про неї він навіть не згадав, і пан де Війяр теж обминув цей пункт: адже чин генерал-адмірала він таки отримає. Перед послом він вибачився в хибному звинуваченні щодо замаху. На щастя, спіймався один з поплічників справжнього вбивці. Губернатор наказав привести його, власноручно накинув на нього зашморг, і слуги повісили лиходія прямо на очах обох панів, що дивилися з вікна. Після цього лишилося тільки відсвяткувати справу, що скінчилася так щасливо.

— Ліга сіла в калюжу! — брутально, як старий солдат, гукнув губернатор з вікна до люду, що вже зібрався дивитись на повішеного Губернатор наказав: — Гукайте всі: «Хай живе король!»

Люд підхопив, і крик покотився аж до гавані, а там кораблі почали салютувати з гармат. На фортечних валах теж загриміли залпи, і не було в місті жодного церковного дзвону, що не задзвонив би радісно. Подячна відправа в соборі Матері божої — Роні на лаві першого ряду; прихід депутації міських цехів, що принесли королівському послові дарунок — розкішний столовий сервіз із позолоченого срібла; а потім Роні поїхав.

Коли він під час бою при Іврі ліг зранений під грушею, він і там виявився переможцем і навіть узяв кількох багатих бранців, бо цього чоловіка вподобало щастя. Цього разу його заслугою — щастя тут тільки підсобило — король здобув одне з найкращих міст. І щирий слуга короля таки справді був гідний нагороди. Тим часом він приїздить, попадає в обійми, виголошує гарну промову, що сервіз із позолоченого срібла належить королю, бо його слуга принципово не бере подарунків ні від кого. Король лишає сервіз йому й докладає ще три тисячі золотих екю. Що ж, гаразд. Та коли Роні попросив посади начальника артилерії, король ще раз обняв його й призначив губернатором міста Манта. Роні знетямився. Він у вічі дорікає королю невдячністю. Тоді король, за своєю давньою звичкою зводити поважні речі на жарт (Роні до такого ніколи не мав смаку), каже:

— Та це вже не новина — моя невдячність. Стривайте, ось ви почуєте придворні новини.

Дуже скоро Роні вже знав усе. Він на годину замкнувся в себе, а тоді пішов до пані де Ліанкур. Вона зразу здогадалася, що він прийшов через посаду начальника артилерії, хоч по ньому не видно було нічого: він тримався із звичайною гідністю. Одяг його був обсипаний самоцвітами.

— Пані, я прошу у вас честі бути присутнім при вашому вранішньому туалеті. Я слуга короля, то, може, колись придамся і вам.

Габрієль відповіла, не подумавши:

— Дякую. Коли король на війні, мої листи передає йому пан де Варенн [35] Де Варенн Гійом Фуке, маркіз де ла Варенн (1560–1616) — придворний Генріха IV, який, завдяки тому, що виконував найделікатніші доручення монарха й користувався його абсолютним довір'ям, зробив карколомну кар'єру від королівського кухаря до канцлера і маркіза. .

То був колишній кухар; тепер він возив любовні листи. Роні поблід; власне, фруктова рожевість не зійшла з його обличчя, тільки трохи потьмяніла. Габрієль, звісно, щось помітила, але не здогадалася ту ж мить перепросити його, і хоч згодом не раз пробувала це зробити, та все марно. Якби в ту хвилину при ній була її тітка де Сурді, вона б дала пораду Габрієлі, й та, може, якось би викрутилась і не нажила такого ворога на все життя. Натомість, помітивши свій промах, бідолашна затялась, подивилась на пана де Роні спогорда, аж камеристка покинула зачісувати її, й запала довга мовчанка.

Врешті пан де Роні став коліном на ослінчик і надів дамі черевичок, якого вона була роздратовано струснула в ноги. Габрієль дивилась на те нетерпляче й думала, що навіть це не поможе йому стати начальником артилерії: ним буде пан д'Естре. Ображений не дав узнаки нічого: він похвалив гарненьку ніжку й попрощався. Тільки-но він вийшов, у Габрієлі похололо серце: вона ж не поздоровила його, навіть не згадала про те, як він зі славою здобув місто Руан. А тепер він, мабуть, подався прямо до короля.

— Біжи! Поверни його! — наказала вона камеристці. Марно: Роні не повернувся. Він питав себе, чому ця вродлива жінка до глибини душі ненависна йому. Поки що він ще не збагнув справжньої причини: тому, що вони схожі одне на одного. Обоє з півночі, обоє біляві, світлолиці, холодно-розважливі. З королем, легким на сміх і на сльози, їх пов'язує розрахунок; та помалу в них обох наростає щось таке, чого їх не могли б навчити власна натура й досвід, — почуття, яке міг прищепити їм тільки цей південець. Незабаром кожне з них зажадає від короля більшого: не тільки королівської ласки, а ще й довіри та любові. Обоє вони ревнивці, обоє люблять того самого й прагнуть шкодити одне одному. І так до останку.