Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Коли я послухаюсь вашої поради, то скоро не стане ні короля, ні королівства, — відказав Анрі.

Пастор зневажливо махнув рукою.

— Мирські балачки, — сказав він байдуже, як про щось таке, від чого треба відмахнутись. — Король почуває, що йому загрожує ніж, коли він зостанеться у своїй вірі. Та коли він зречеться її, тоді нам, гугенотам, не буде забезпечено ні свободи віровизнання, ні навіть життя.

— Подбайте самі про свою безпеку, — мимохіть сказав Анрі, але, засоромившись цих слів, вигукнув палко: — Я бажаю миру всім своїм підданим, а собі самому — душевного спокою.

Пастор повторив:

— Душевного спокою… — Повільно, з притиском: — Це вже не мирські балачки, так говоримо тільки ми. Величносте! Після вашого зречення ви вже не зможете з легким серцем і просто, просто й без страху стояти перед народом, який любив вас, — а тому вас любив і господь. Ви були добрі — бо ні в чому не завинили, і веселі — бо нікого не зрадили. А після цього… Величносте! Після цього ви вже не будете надією.

Слушні були ці слова чи хибні — мабуть, і те, й друге водночас, — але вимовлені були вони з усією вагою духовної відповідальності, і король поблід. Старому охоронцеві його дитячих літ нестерпне було це видовище, і він квапливо прошепотів:

— Але ви не можете інакше.

Він хотів підвестися, аби показати, що його устами промовляє вже не віра, а тільки смиренна людина. Та король наказав йому сидіти, а сам і далі міряв кімнату великими кроками.

— Далі! — зажадав він і спитав — чи, власне, подумав уголос: — Хіба в мене тепер інші хиби й інші чесноти?

— Вони ті самі,— відказав ла Фей, — але з літами набувають іншого сенсу.

Король:

— І я вже не маю права бути щасливим?

Пастор, похитавши головою:

— Ви, звісно, вважаєте себе щасливим. Та колись бог давав нам щастя безгріховне. А тепер вам доведеться зазнати багатьох кривд і самому завдати ще тяжчих — заради своєї любої владарки.

— Моєї любої владарки… — повторив Анрі, бо він справді називав її так. — Що ж лихе може мене спіткати через неї?

— Величносте! Зустріньте сміло все, що неминуче. Іди з миром!

Як це розуміти? Королю вже надокучили випади та загадки старого; він покинув кімнату й вийшов на вулицю свого міста Нуайона. Вулицею сунула якась юрба. Аж як підійшов король, та юрба розступилась і випустила зі своїх надр не кого іншого, як самого пана д'Естре, губернатора міста, а з часу блискучого піднесення дочки — губернатора всієї провінції. Він насилу вирвався з юрби, і кілька рук іще тяглося за ним.

— Пане губернаторе, хто це насмів зачепити вас? — гнівно спитав король; а що тим часом надійшла і його охорона, натовп почав розбігатись. Убрання на панові д'Естре було пошарпане, з-під нього звисали якісь дивні предмети: дитяча шапочка, малесенькі черевички, дешевий бляшаний годинник, дерев'яний коник — сивий у яблуках, блискучий від лаку.

— Це я купив, — сказав пан д'Естре.

— Моєї шапочки він не купував, — заявила одна крамарка.

Якийсь ремісник підхопив:

— І черевичків у мене теж ні.

Ще один приязно, хоч і не без глуму, попросив пана губернатора заплатити йому за іграшки. Король у гнітючому чеканні дивився на свого губернатора; той белькотів щось незрозуміле, але почервоніла лисина виказувала його. Капелюх його лежав розтоптаний долі, і несподівано один чепурно одягнений городянин щось із нього вийняв — ти ба, перстень! Не підробка, справжній самоцвіт.

— Це зі скриньки, що її пан д'Естре попросив мене показати йому, — пояснив купець.

— З речей ніщо не пропало, — заявив король. — Це я вабився об заклад із паном губернатором, що він не зуміє купити їх отак нищечком, потихеньку. Я програв і за все заплачу.

Сказав і, широко ступаючи, пішов геть.

Відтак він негайно, не прощаючись, покинув місто: в Арманьяка подорожні сакви завжди були напоготові, а коні стояли осідлані. Анрі мав намір трохи віддалитись від родини д'Естре, хотів воювати і їздити по країні без турбот. Проте від туги за Габрієллю, а ще від того, що мусив соромитись за неї, він важив своїм життям у шанцях під Руаном. Королева Англії дуже гнівалась на нього за це, як він довідався з листів свого посла Морнея. А тим часом багато дворян-католиків попереджували його, що не можуть довше чекати, поки він наважиться змінити віру. Бо Майєнн призначив їм останній термін, щоб вони перейшли до більшості. І вони могли зволікати лише доти, доки не зберуться Генеральні штати. Але нн було сумніву: ці штати оберуть королем тільки католика. І ось посеред усіх цих турбот Анрі бачить, що Дьєпським шляхом, погойдуючись, наближається якийсь паланкін. Він умить здогадується, хто це прибув до нього; серце його стрепенулось, але не з радості й палкого жадання, як тоді, коли паланкін з'явився вперше, — в «Йосафатовій долині». Відтоді сталося багато чого.