Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

При дворі вона була найурівноваженіша. Її високе становище виявлялось майже винятково у великій стриманості; дехто навіть вважав це холодністю. Її шанувальник, пан д'Арманьяк, перший камердинер короля, називав її «північним янголом». Ніхто, крім Анрі, не розумів так її чару, як д'Арманьяк. «Північний янгол», — казали й інші гасконці і з відвертим поклонінням у очах шукали її погляду, світлого й загадкового. А ті дворяни, котрі самі були родом з північних провінцій, вимовляли це прізвисько, на взірець свого владаря, ледь насмішкувато й дуже зичливо. Врешті й упертий Агріппа д'Обіньє визнав, що нині д'Естре, попри всю свою надзвичайну вроду, не випромінює гріховного чару.

В такому яскравому світлі, на очах у всіх, Габрієль майже не припускалась помилок — у кожному разі, найголовнішої вона уникала. Всі чекали, чи вимовить вона ім'я Бельгарда. Хоч би як вона вчинила — згадала про нього чи замовчала, — однаково б нашкодила собі. Врешті-решт вона таки згадала про свого колишнього коханця, але сподіваного конфузу аж ніяк не вийшло. Молодий Жіврі [34] Молодий Жіврі… - барон де Жіврі Анн д'Англюр (1560–1594), один із шляхтичів-католиків, що підтримували Генріха IV у його боротьбі з Лігою, у 90-і роки потрапив до іспанського полону. , ровесник першого стайничого й не гірший за нього вродою, шанобливо й делікатно упадав за нею — а власне, через неї упадав за королем.

— Пане де Жіврі, ви сказали слова, яких король вам ніколи не забуде, — сказала вона йому при багатьох слухачах. — Ці ваші слова вже знає все дворянство: «Величносте! Ви король хоробрих, покидають вас тільки боягузи». Так ви сказали — і цілком слушно. Але герцог де Бельгард не боягуз, і він напевне скоро повернеться, щоб служити королю.

І все. Жодної згадки про мадемуазель де Гіз — і це вже був недвозначний натяк, щоб ні про які любовні історії мови не було, бо єдино важливе — це вірність королю. Досить спритний хід, він здавався навіть щирим і скромним. Скандалу уникнуто чи все-таки ні? Декому здавалося, що вона заходить надто далеко у своїх відвертих претензіях на бездоганність, коли згадати справжній стан речей. Про нього весь час нагадували пастори двору-табору: обоє, і король, і пані де Ліанкур, одружені, тож це подвійне перелюбство, спокуса для світу й зневага віри. Цього разу пастори піднесли голос і кричали: «Єзавель!» — тоді як прелати мовчали. «Єзавель!»— казали пастори, немовби дружину іудейського царя Ахава, що навертала його до віри в свого вітчизняного бога Ваала, можна було рівняти з католичкою — приятелькою короля Франції. Правда, пророк Ілія переслідував Єзавель, аж поки її зжерли собаки, зоставивши тільки голову, ступні та руки по зап'ясток. Пророк слушно провістив їй таке. А от пастори могли й помилятися; вони показали себе занадто суворими і вже через це — не дуже мудрими. Вони настрахали жінку й розвіяли її добрі наміри.

Зате від священиків своєї церкви кохана короля чула тільки добросерді напучення, хоча вони й не подавали їй надій на шлюб із вінценосцем: так далеко справи ще не зайшли. Поки що навіть розлучення пані д'Естре зі своїм чоловіком було ще дуже непевним ділом, то як же міг би обережний церковний дипломат, що не хоче зіпсувати всього, згадувати про одруження короля. Навіть про його перехід у католицтво, хоча все наче прямувало до цього й хоч як видимо ця переміна наближалась, прелати в розмовах з Габрієллю не згадували. Для Габрієлі це було наукою, і вона її зрозуміла. В години інтимних зустрічей Анрі не чув від неї жодного нашіптування про перехід у її віру. Одначе своїх слуг-протестантів вона тихенько позвільняла — на пораду тітки, пані де Сурді, що не втрачала пильності.

Пастор ла Фей був старий добросердий чоловік, що колись чукикав Анрі на колінах. Він і наважився поговори з королем. Саме ла Фей міг собі це дозволити, бо не був святенником чи непохитним сторожем доброчесності. Він визнавав, що спасіння душі може досягти і протестант, і католик:

— Я незабаром стану перед ликом божим. Та якби я був католиком і мене покликано до бога з-посеред меси, а не з посеред проповіді, як я сподіваюсь, то господь у своїм небеснім чертозі не відвернув би від мене ока свого.

Пастор сидів, а король ходив перед ним по кімнаті туди й сюди.

— Кажіть далі, пане пасторе! Ви ж не Габрієль Дамур, вогненний меч — не ваша зброя.

— Величносте! Ви повертаєте на гірше. Не вводьте в спокусу своїх одновірців, дозволяючи силоміць вирвати себе з лона церкви!