Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Виконайте це! Власною головою відповідаєте.

Прален не дуже любив головного стайничого і в двобої вклав би його залюбки, але він не вірив королю. Цей король не з тих, що можуть насилати потайних убивць, він не заподіяв смерті жодному особистому ворогові і навряд чи почне з Бляклого Листа. Прален розважно відповів:

— Величносте, почекаймо до ранку.

Король спалахнув.

— Ви думаєте — я збожеволів? Я справді хочу того, що наказую вам. І не тільки Бельгард. Коли застанете їх удвох, убийте не тільки його.

— У темряві я погано чую, — відказав пан де Прален. — Величносте, ви ж повсюди уславились добротою, ви державець нової людяності й того сумніву, що його філософи називають плідним.

— Та невже? — хрипко спитав Анрі.— Нічого цього я вже не пам'ятаю. Обоє мають померти; жінка навіть першою, спочатку її.— Тоді скрикнув: — Нe можу я цього бачити! — і затулив очі рукою від того, що малювала йому уява.

Свідок тієї темної години відійшов якомога далі, щоб уже не бути таким свідком. Нарешті король знову скочив у сідло. Поки доїхали до Сен-Дені, почало світати. Анрі, як шалений, біжить сходами нагору, вимагає, щоб його впустили; відчиняють не зразу, і він крізь щільно зачинені двері бачить так виразно, ніби сам стоїть у кімнаті, весь переполох поквапної втечі. Його мучить такий страх, що й ті, за дверима, не могли б відчувати більшого. Нарешті клацає замок — його люба владарка стоїть перед ним. Повернена; він раптом усвідомлює, що вже вважав її втраченою. Кров приливає йому до серця: він повернув її собі! Вона одягнена, наче в дорогу; вдосвіта — зовсім одягнена жінка біля вікна, і вікно щойно рипіло — хтось відчиняв його. І гупнуло в садку — хтось виплигнув.

— Поясніть усе це, пані.

Вона тримала голову високо й відповідала спокійно:

— Один чоловік, що попав до вас у неласку, просив мене поклопотатись за нього.

— Він виплигнув у вікно. Треба його затримати!

Вона заступила йому дорогу.

— Величносте! Ваші вороги з Ліги заманювали його, але він не зрадив вас.

— І з Лігою, і з вами! Пані, чого це ви одягнені, а ліжко ваше пом'яте? Поклопотатись? Удосвіта, коло пом'ятого ліжка?

Вона загородила ліжко широкою спідницею й сказала незворушно:

— Того, чого ви боїтеся, не сталось.

Він тупнув ногою, щоб уся ця сцена не здавалась такою мирною.

— Виправдайтеся! Ви ще не знаєте, що я приїхав прогнати вас геть!

Вона пильно подивилась йому в очі, немов побоюючись, що в нього починається напад гарячки. Тоді мовила гостро:

— Сядьте! — І сіла сама, відкривши перед ним розкидану постіль. А тоді заговорила: — Величносте, це ви вже не вперше ображаєте мене. Ви зневажили пана д'Естре. Далі, ви принизили мене, прийнявши в саду оту жінку. Ви поїхали не попрощавшись, а я піддалася спокусі й відповіла на лист надійнішого друга. Те, що він прийшов до мене вдосвіта, ви повинні вважати делікатністю. Невже вам було б приємніше, якби всі в домі, прокинувшись, побачили нас?

Він насилу дослухав її мову, стискаючи руками бильця, щоб не схопитись. Натомість він присунувся з кріслом до неї й роздільно, слово по слову, сказав їй у обличчя:

— Він мав забрати тебе з собою, тому ти й одягнена. Ви хотіли втекти. Ви хотіли звінчатися.

— З вашого дозволу, — відказала вона, ще вище піднявши голову, але не відсунувшись від нього.

— Я ніколи його не дам, — прошепотів він. І раптом голосно додав: — Матері моєї дитини.

На ті слова вона двічі швидко кліпнула очима — більше нічого; тоді запала мовчанка. Коліно при коліні, обличчя при обличчі, і обоє мовчали, не важачись дихнути. Він спочатку похолов, тоді йому враз пересохло в роті й горлянці, він не міг ковтнути. Встав, ступив до столу й напився води. А потім вийшов, більше й не глянувши на неї.

Пані де Ліанкур не стала довше чекати, а наказала пакуватись. Вона не була певна, чи програла. Мабуть, найкраще поїхати до тітки, пані де Сурді. Та сказала б їй: «Хоч хай би що сталося, нічого не проси і, боронь боже, не дякуй». Габрієль ніби чула свою порадницю навіть на відстані, а сама тим часом неуважливо вказувала покоївкам, що і як пакувати. Звісно, вона не мала глибокого розуму і, не сильна в мисленні, інколи припускалася фатальних помилок, як-от із паном де Роні. Але цього разу вистачило того, що їй згадався завчений принцип: нічого не просити, ні за що не дякувати, тільки чекати, поки супротивник уласкавиться сам. «Він же не має нікого, — думала вона. — Нікого в усьому світі, та ще й готується до стрибка, який сам називає смертельним — і добре знає, чому. В нього менше шансів здобути королівство, ніж утратити прибічників. Коли ми вночі лежимо поряд, я здебільшого мовчу, а він розмовляє сам із собою. Я зовсім не проти того, щоб видаватись дурненькою».