Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Тихо, тихо, панове!

Ла Ну відказав:

— Ваша величносте! Фарнезе.

Роні втрутився:

— Величносте! То хитрощі. Він не може стояти в Mo.

— Мій королю! — гукнув старший. — Кому ви вірите — оцьому чванькові чи мені? Фарнезе такий хитрющий, що часом може навмисне розпускати замість брехні правду.

Роні, хоч і сидів у сідлі боком, а капелюх оздобив діамантами, але обличчя мав розважне й холодне, не глянувши на простосердого старигана під'їхав до короля й спинив коня поряд.

— Це байки! — пихато промовив віп.

Лa Ну скипів:

— Юначе! А поїдьте-но туди у вашому пишному вбранні! Ви так сподобаєтеся герцогові, що він іще візьме вас у полон.

— Пане! — відказав Роні.— У мене одна рука — і у вас одна. Отже, ми можемо стати на двобій!

— На це варто подивитися, — сказав король, але якось неуважливо. Зрадів тільки старий. Його обличчя під сивою чуприною густо почервоніло, і ось це гнівне обличчя вже по дитячому всміхалось.

— Я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі [20] …я ж сам п'ять років просидів у іспанській неволі… - Франсуа де ла Ну, сподвижник Генріха Наваррського, потрапив у полон до іспанців у 1580 p., написав у полоні свій твір «Політичні та воєнні промови». , і це було не з медом. Величносте, я в своїй темниці писав про віру й про воєнне мистецтво і тільки завдяки цьому не занепав духом. Але те воєнне мистецтво, про яке я писав, було мистецтво Фарнезе. Він митець, не забувайте цього ніколи, величносте!

— Ваш король не митець, а вояк, і це важить більше, — заявив Роні. Через свої рани, та й через пиху він тримався випростано й скуто, ніби статуя. Зате бретонський гугенот завзято розмахував руками — навіть залізною.

— Що я знаю, те знаю з досвіду! Набутого за дванадцять років у Фландрії, на чолі протестантського війська. Перше ніж іспанці схопили мене, я відбирав там у них усі міста, які хотів. Та відколи туди прибув герцог Пармський — уже не міг узяти жодного.

Король, задумавшись про своє, рушив далі; вже вечоріло. Другого дня довідалися, що військо Ліги з Майєнном на чолі та іспанське підкріплення під проводом герцога Пармського з'єдналися під Mo. На військовій раді в короля ла Ну наполягав на тому, щоб уперто вичікувати під Парижем, але Бірон, теж зі старших, вимагав рушати назустріч. Насамперед нападати! Ми завжди нападали.

Ла Ну сказав:

— Ваша величність неперевершені в бою. Проте ви ще не зустрічалися з таким супротивником, що уникає боїв і досягає всього, чого хоче, мистецтвом. Я, величносте, знаю Фарнезе.

Роні вже знову хотів був накинутись на непоказного полководця в шкіряному колеті; але віконт де Тюренн, не менш родовитий і вродливий, ніж Роні, спинив його. Надзвичайне честолюбство рано навчило цього молодика оцінювати ситуації й навіть людей. Маршал Бірон зміг без перешкод доводити, що королівське військо, розставлене довкола всього Парижа, неминуче має вразливі позиції. Ворог прорветься там і підвезе в місто припаси. На те ла Ну заперечив:

— Саме тому він муситиме переправлятись через річку або проходити лісом, а це якраз зручна нагода для нас.

— Нападати! — наполягав Бірон. — Уперед — і на ворога, поки він ще далеко й не сподівається цього. Отак воюють!

— Як ви воюєте, Фарнезе знає! — вигукнув ла Ну. І додав повільно, невесело: — А от ви не знаєте, як воює Фарнезе.

— Це вже якийсь забобон, — зауважив навіть розсудливий Тюренн; Роні тільки холодно осміхався, а Бірон сопів. Король запитав думки всіх інших, хто ще був на раді, а оскільки вони бачили, що король воліє нападати, більшість висловилася за наступ.

І ось спочатку склалося так, що уславлений Фарнезе, герцог Пармський, викликав у всіх відважних вояків, своїх супротивників, тільки глибоку зневагу. Маючи таку велику військову силу, чи годиться окопуватись за якимсь нікчемним болітцем? Королівські загони, наступаючи, бачили тільки те болітце, бо воно лежало у них на дорозі. Пагорка за болітцем вони не бачили, а саме за ним ховалась їхня майбутня невдача.

Королівське військо утримувало всі шляхи сполучення а Парижем, особливо річку Марну та Ланьї — містечко, до якого Фарнезе, певно, хотів дістатися потай. А він тим часом окопався за своїм болотом, немов нічого так не боявся, як наступу отієї нової знаменитості. Та хай там як, а він примусив цю нову знаменитість дожидати бою день, два, цілий тиждень. У короля було чудове військо з дворян; ті дворяни знудились і один по одному роз'їхалися хто куди, забравши й свої загони. Вони збирались узяти столицю; хоч би довелося цілий рік стояти під її мурами, врешті-решт її, певне, таки взяли б, і кожен з них розбагатів би. А що візьмеш із цього Фарнезе, якого не дістанеш у його шанцях, в укріпленні з обозних возів? Отож дворяни, яких цікавила тільки здобич, поїхали чекати кращої нагоди. Такі люди, як Роні, залишились — почасти з почуття честі, але й тому, що думали: «Хтозна, там же іспанський обоз, мішки з золотими пістолями. Може, колись я таки розпорю їх, і те золото потече в мої кишені».