Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Що ж, приймімо обох нечестивців, — сказав він, маючи на увазі зустріч з кардиналом Паризьким [17] Кардинал Паризький — П'єр де Гонді (1533–1616), колишній єпископ Лангрський, умів пристосуватися до кожного з королів, що зміняли один одного на троні Франції. та архієпископом Ліонським [18] Архієпископ Ліонський — П'єр д'Епінак (1540–1599), запеклий ворог гугенотів, прихильник Ліги, підтримував домагання Генріха Гіза. Згодом вигнав Генріх» IV. . Він називав їх нечестивцями, щоб зміцнити свою віру в королівство, бо таким, як вони, до нього байдужісінько. Взявши понад тисячу дворян, опівдні одного серпневого дня він поїхав до певного монастиря за мурами обложеної столиці; туди приїхали до нього й посли. То були достойні й значні пани, вони поки що не зазнавали ніяких нестач, так само як і весь їхній почет. Вони вклонились королю, проте не занадто низько: обложеній столиці це ще не було потрібне, як судити по її послах. Так статечно, як вони, король триматись не міг: занадто густий був натовп круг нього. Він сказав їм:

— Не дивуйтеся, що мені так мнуть боки. В бою буває й гірше.

Він, звичайно, бачив, що вони хочуть тільки виграти час, поки Майєнн діждеться підкріплень із Фландрії й зніме з Парижа облогу. Їхні переговори з королем мали тільки стримати голодний паризький люд, щоб він не збунтувався. Зате обидва єпископи були переконані, що голодна смерть кількох тисяч простолюду так само байдужа йому, як і їм самим. От тільки чи може він визнати це відверто — він, що так дорожить славою улюбленця народу! Обом сторонам здавалося, що найрозумніше буде пильно дотримати всіх формальностей, тому король зажадав від послів письмових повноважень, і вони вручили їх йому. Там було написано, що панове кардинал і архієпископ мають поїхати до «короля Наваррського», аби вблагати його, щоб він погодився на замирення в усьому королівстві, а потім до герцога Майєнна, щоб і той подбав про це. Пусті слова — і зневага до королівського сану.

Анрі звернув їхню увагу на те, що «король Наваррський» аж ніяк не владен дарувати Парижеві й Франції мир. Проте він хоче миру й спокою, а не суперечки за титули. Він навіть запевняв, що ладен віддати за це палець, а тоді доклав і другий. Одного пальця була для нього варта битва, а два він обіцяв за загальний мир. Обидва духовні дипломати вирішили, що він мастак у лицемірстві, і це піднесло його в їхніх очах.

— Та ні! — вигукнув він раптом, ще дужче здивувавши їх. — Ні! Париж марно чекатиме загального миру, поки в його мурах панують страх і голод. Бо чого варті самі безпредметні слова про мир! Не годиться, щоб Париж і далі голодував. Я люблю свій Париж. Він мені як найстарший син. — Таким способом він викрив фальш їхнього мирного посольства; але не кожен викритий відразу помічає це.

«Він колись був у Парижі в'язнем, ось що він пам'ятає,— подумали обидва посли. — Він називає себе батьком цього народу, та досить однієї поразки, і він знов опиниться за ґратами й більше не вийде на волю живий». А коли він ще на додачу порівняв себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона [19] …порівнював себе зі справжньою матір'ю на суді в царя Соломона… — Персонаж з біблійної легенди, до якої не раз вдавалися письменники (зокрема Б. Брехт — «Кавказьке крейдяне коло»). За цим переказом, дві жінки обстоювали материнське право на одне й те ж дитя. Мудрий цар Соломон розсудив їх так: нехай дитину розріжуть навпіл, і кожна візьме собі половину. Справжня мати з жахом зреклася своїх прав, аби дитя лишилося живе. Так з'ясувалася правда. й сказав, що воліє зректись Парижа, ніж відкопувати його з-під трупів, щоб потім заволодіти ним, — вони тільки перезирнулись у захваті, змішаному з іронією. А тоді спробували ще перевершити його в майстерній брехні. Вдали, ніби мають сумніви щодо його військової сили і щодо тривкості його перемог і сподіваються повороту в ході подій. Коли Париж здасться йому до встановлення загального миру, Майєнн з іспанським королем знов візьмуть місто й жорстоко його покарають.

Але в цю мить посли побачили несподіване. Побачили воїна, на якого перед їхніми очима зійшла благодать величі. Вони вже не розуміли, хто тут промовляє і з яких висот. Він присягається, уриває сам себе, сам наляканий своєю присягою, але повторює ту присягу ім'ям бога живого.

— Ми їх розіб'ємо!

І тисяча його дворян підхопили безладно, але куди гучніше, ніж лунав би зграйний хор:

— Ми їх розіб'ємо! Присягаємось! Поки бог є на небі, такої ганьби не стерпимо!