Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— А ви хіба ні? — гукнув через кілька голів Агріппа д'Обіньє.— Хто, як не ми, віддавав королю всю свою кров? Якщо ми досі живі, то не своєю заслугою. А скількох я знаю таких, що вельми завзято помагали іспанцям занапащати цю державу! А тепер, коли наш король зійшов на трон завдяки боям, виграним нами, хто вимагає всіх посад і державної скарбниці тільки для себе? Ті, хто зраджував його й ладен зрадити знову.

Слово «зраджував» Агріппа вимовив трохи надміру гучно; з ним почали сперечатись, але голоси притишили: король саме зачитував едикт. За це слово ті, кому Агріппа гукнув його, охоче провчили б його. Відважного Агріппу врятував маленький зріст: його не видно було за вищими протестантами, і ті хутенько відтіснили його назад, щоб він сховався.

А в протестаптів маршал де Роклор казав панові Філіппові дю Плессі-Морнею:

— Чого у вас така кисла міна? Хіба сьогодні не радісний день?

— Так називали ми й день після Кутра, — відказав Морней. — Тоді ми були військом бідних. Військом гнаних за правду.

Роклор:

— У нашого короля були запалі щоки, я й досі бачу.

Морней:

— Оберніться й побачите: щоки в нього й досі запалі, його битва не скінчилась. — Він охочо додав би: «А в мене війна не на життя, а на смерть з паном де Сен-Фалем. І ще гірше: коли вийде в світ мій трактат про месу, я позбудусь ласки короля». Та маршал перебив його.

Роклор:

— Король сьогодні справджує дане нам слово, але не більше. Ми мали б стати в державі першими, а одержуємо такі права, які дають тим, кого лише терплять, і ніякої запоруки, що це надовго. А ми ж двадцять років боролись за свободу совісті!

Морней:

— Ми здобули її незаперечно. Король каже правду. — Але думав він так: «Свобода совісті — набуток духовний. Ще настануть часи, коли ми зможемо її зберігати тільки в серці та на вигнанні».

Між обома протестантами настала багатозначна мовчанка, виникла з думок, які звичайно не висловлюються. Нарешті Роклор усе ж таки сказав:

— Колись він не мав королівства й не був великий. Ми з ним їли сухий хліб і молились: «Усі язики обступили мене, та ім'ям господнім я їх розіб'ю». Хто ж тепер розбитий? Та й марне воно було б. Справджені надії розчаровують, — збентежено додав пан де Роклор, відомий при дворі як веселун і дотепник.

Філіпп Морней із мукою в серці відповів, не дивлячись на співрозмовника, що теж не дивився на нього:

— Не можна старіти. Ось ми маємо одного такого, що не старіє.— І повернувся всім тілом до свого владаря, якого обрав ще змолоду.

Король Анрі па підвищенні під балдахіном оголошує свій едикт. Не доручив нотареві зачитати його; сам виголошує з пам'яті, як свою тверду й вільну волю. Хто тримається належного тону — між наказом і виявом ласки, — той, слухаючи власний голос, може забути, що він насправді оголошує тут під балдахіном: недосконалий, неповноцінний підсумок, викривлюваний і затаюваний до останньої години. «Переговори й удавані поступки, чвари, розкол, нова згода між сторонами, у вічі — гарні слова, позаочі — лиха плутня, впертість, ненависть і невигубна жадоба своєї вигоди, — все це передувало моєму едиктові. 1 мої двадцять років боротьби. Ще як мізерний король Наваррський, зовсім не певний свого життя й трону Франції, я вже мав перед очима цей далекий день. Це міг би бути нічим не прикметний виступ під звичайним балдахіном, і едикт був би нічого не вартий; одначе королівство — це щось більше, ніж гроші та майно, більше, ніж проста влада над людьми. Нарешті я почуваю себе досить сильним, щоб сказати вам: віднині вам вільно вірити й мислити. От якби тут був і чув мене один чоловік, чиї очі й вуха вже вкрила земля! Пане Мішелю де Монтень, ми з вами колись розмовляли на морському березі. «Що я знаю?» сказали ви. Ми пили вино в розбитому ядрами будинку, ми співали рядки з Горація — ви і ваш мізерний учень, що тепер стоїть під балдахіном і оголошує свій едикт. Ви потішились би. Я тішуся».

Він єдиний тут відчував задоволення — і розумів це. Жодна з двох партій не була задоволена, вони тільки приймали те, що він їм уділив, бо нарешті став досить сильним для цього: свободу совісті разом з її наслідками. До підвищення, де він стояв, були звернені всі очі, немовби самої царственої величі вистачить, щоб змінити устрій суспільства, і немовби цьому дню не передували всілякі пригоди війни та миру. Анрі думає: «Труди були довгі, успіх непевний, радість недовга. Не тягнімо ж, а кінчаймо, поки вони ще не зовсім приголомшені. Заручини дітей, народження мого сина — ось що ми святкуємо, і з самого лише надміру батьківського щастя я роблю всіх вас рівними, відбираючи у вельмож їхні провінції, їхню владу. В цій державі вас уже не будуть розрізняти за віровизнанням, а отже — і за станом ледве чи будуть. Нe прислухайтесь так пильно, ми зараз кінчаємо».