Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Посли Голландії, Швейцарії, німецьких князів, королеви Англії та й ще дальших країн супроводили короля до його міста Тура так гордо й радісно, наче він був їхній власний король. Церковні дзвони, зустріч перед брамою, процесія по святково прибраних вулицях, вигуки: «Хай живе!», «Слава!» — а потім бенкет у замку. Колись цей замок був останнім притулком покійного короля, що втікав від ворогів. Тоді його вирятував зі скрути Анрі Наваррський, що й у ті дні вже здобував перемоги — для свого попередника, але той урешті загинув від ножа.

За столом, серед гомону, такий собі пан д'Антраг сказав:

— Тому я підтримував підборіддя на смертному ложі. Кому ж іще доведеться мені притискати його, щоб не відпадало?

Кардинал де Жуайоз:

— Разом з перемогами множаться спокуси. І наш король це знає. Він стережеться їх, шануючи волю божу, він — взірець християнина. Тільки сміхові його я вірю не більше, ніж його сльозам.

Далі за столом її високість сестра короля говорила:

— Мій вінчаний брат, король, завжди йшов прямим шляхом. Звідси його велич. Страх перед людьми не вгодний богові, ласка божа сходить на того, хто серцем твердий.

Маршал де Матіньйон:

— Ото був шлях! Від недолі до всесвітпьої слави, — і як він його пройшов! Без ніяких зусиль, сказав би я нині, хоч як часто бачив його вкритого потом. На крилах пісні, скажу я, бо я сам складаю пісні — і латиною, і рідною мовою.

— Чи то ж надовго, — буркнув Тюренн, герцог Буйонський, що сидів трохи далі.

— Коли це велич, то надовго, — прощебетала пані де Роні досить голосно, щоб почула й Габрієль. А та зразу нахилилась до свого коханого владаря:

— Величносте! Тут кажуть, що велич — це неминуще володіння.

— Але ніхто не знає, в які короткі хвилини свого життя він справді, може, був великий, — відказав Анрі на вухо чарівній Габрієлі.— Та навіть якби ми втратили все, — шепотів він їй, — то не втратили б нашого кохання.

Вже вечоріє, і всі спускаються на берег, щоб пливти далі на щасливому судні. Та стійте, хто це йде назустріч? Кілька збройних людей, посередині заарештований: пан де Сен-Фаль. Попався нарешті! Морней! Де ж це Морней?

Кинулись його шукати і знайшли в одному з тайників міського муру. Він і слухати не хотів про зустріч із ворогом, хоча стільки місяців прагнув цього, домагався, благав, маячив цим. А тепер, коли вони опинились віч-на-віч — побитий і напасник, — із них двох поблід і затремтів тільки один. Другий став навколішки, ніби так і слід, і слово за словом повторив з наказу перепрошення. Він говорив з таким штучним запалом, так перебільшував свою скруху, що всі бачили — він грає комедію. Так, видно було, що пан де Сен-Фаль розважається, і коли хто тут і остудив свою злість, то аж ніяк не Філіпп Морней.

Той озирнувся на короля й попросив дозволу сказати кілька слів віч-на-віч. Вони відійшли трохи далі, а Сен-Фаль стояв навколішки, поки ще не вирішили, що зробити з ним.

— Величносте! — сказав Філіпп. — До мене повернувся розум. Ви ж знаєте, що я на час позбувся його. Зробіть мені ласку — відпустіть пана де Сен-Фаля й не кидайте його до в'язниці.

— Пане де Морней, закон вимагає, щоб він відсидів своє. Він образив дворянина й короля.

— Мені належить помста, каже господь.

— Філіппе, слухати господа треба було раніше.

Та побитий іще раз скрушно попросив короля, і Анрі вирішив так: нехай Філіпп сам підведе свого кривдника з колін, і тоді милосердя заступить закон. Морней справді підійшов до Сен-Фаля:

— Пане мій, устаньте, король прощає вам.

— Але ви самі, пане мій, ніяк не можете мені простити, — відказав Сен-Фаль, відверто й безсоромно тішачись блідим обличчям свого ворога, його почервонілим носом. — Ніяк не можете, а тому мені лишається тільки відбути кару за свій вчинок.

Морней сказав:

— Ви не гідні того, щоб я вас підводив. Але так мені й треба. — І підхопив ницого глумителя під пахви.

Той опирався, не хотів підводитись. Урешті засапались обидва, а в стовпищі глядачів хто сміявся, а хто ціпенів з жаху.

Сен-Фаль сопів:

— Піду до в'язниці — тобі на злість.

Морней хекав:

— А я щодня молитимусь за тебе, хочеш ти цього чи ні.

Тоді король наказав воякам, щоб підвели заарештованого на ноги. Вони виконали наказ за допомогою штурханів і копняків, та й далі не шкодували їх. Сен-Фаля повели геть, і аж тоді йому сяйнуло, що в Бастілії з ним поводитимуться не як із дворянином.

Філіпп Морней попросив короля відпустити його, бо хотів повернутись до Сомюра.