Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Габрієль відповіла просто:

— Пані моя, я задоволена, що у вас такі приємні враження. Що ви думаєте, те й кажете. Та король гадає, що ці люди надто бідні: серед таких буйних пасовиськ, таких родючих ланів, таких густих лісів вони могли б жити й заможніше. А замки тут аж надто горді. Він має надію, що тепер його селяни не так часто постують, як до нього. Але але він не заспокоїться, аж поки врешті кожен із них щонеділі матиме курку в горщику.

«Ох ти ж, мудра зміє! Все спихаєш на нього», — подумала лицемірка. А тоді почала вдавати недосвідчену в господарстві, хоч насправді була вкрай зажерливою поміщицею, і селянам у неї жилось не з медом. Габрієль про це знала; в тим яскравішому світлі вона виставляла пана до Роні та його труди. Добробуту народу, а головне — процвітання сільського господарства без нього й не уявиш. Король ніколи не розлучиться з ним, запевняла вона — собі ж таки на шкоду. Пані де Роні злякалася цих слів — вона зрозуміла їх так, що коханка короля, як тільки дістане таку змогу, усуне його міністра. Треба неодмінно розповісти це чоловікові. Ще кілька влесливих слів, і вона відійшла. Своєю ненавистю до Габрієлі, що була, власне, його ненавистю, вона ніби лихварювала й віддавала йому проценти.

Але її чекала несподіванка. Роні втупив у неї суворий погляд і сказав:

— Ми маємо великого короля. Ми маємо такого короля, чиє щастя ніколи не потьмяніє.

Пан де Роні дуже добре знав, що має на увазі. Незабаром до річки вилетів загін вершників; вони зупинились па березі й замахали капелюхами. Король наказав причалити.

— Маршале де Матіньйон! — гукнув він на берег. — Добра звістка?

Голос його звучав твердо, хоч душевне напруження було таке, що він боявся впасти неживим, перше ніж почув звістку.

Матіньйон капелюхом окреслив у повітрі коло, а тоді дзвінким голосом сповістив:

— Величносте! У Вервені укладено мир. Іспанські посли підписали все. Вони їдуть до Парижа віддати шану вашій величності. Це королівство здобуло мир навіки, бо великий король переміг.

Останні слова Матіньйон вигукнув назад себе, в поля, і їх там почуто. Хоч люди ще не зрозуміли, що сталось, але з цікавості покидали лани й хатини. Так, усі збігались до річки. Коло причалу збився цілий натовп, задні ставали на возах, дітлахи видирались на яблуні, найменших батьки піднімали на руках. Усі притихли в чеканні й бачили, як король ворушить губами, але слів не чули. Та врешті він голосно, по-вояцькому гукнув:

— Мир! Мир!

А потім тихо додав:

— Маєте мир, діти мої.

Одні, почувши перший вигук короля, задивились на його поставу, але погляди інших після другого, тихого, прикипіли до його очей. Вони не квапились, пильно розглядали його, а тоді попадали навколішки — спочатку лиш кілька душ. Коли повклякали всі, серед них підвівся один селянин, чоловік у розквіті віку. Він промовив:

— Пане! Ви наш король. Коли настане яка біда, кличте нас!

Король у біді — з цих слів на барці поблажливо всміхнулись. Але Габрієль д'Естре злякалась і вхопилась за його руку. Вона б упала, якби він її не підтримав. А дужий селянин знову гукнув — уже грізно, як здалося декому:

— Пане! Вашу королеву ми боронитимемо, як вас самих!

Тепер усі на барці, навпаки, споважніли, відчули збентеження й застигли нерухомо. Добре, що саме принесли білий хліб і червоне вино. Діти піднесли це частування королю, але він розділив його з тим селянином, котрий промовляв. Кожен із двох з'їв половину хліба, і обидва випили вина з одного келиха.

Барка попливла далі, а добра вість про мир линула попереду. Віднині щоразу, як тільки пропливали повз якісь селища, знаходились руки, що кидали з берега чалку, щоб судно спинилось на часину. Люди, стуливши долоні, святобливо підносили і опускали їх. А коли барка пропливала мимо, безліч рук оберемками кидали на неї квіти. Кавалери ловили їх у повітрі й клали на коліна дамам. Так, приймаючи вітання й квіти, барка підпливала то під один, то під другий берег; часто над нею нависало віття дерев, і на палубу снігом сипались пелюстки.

Під містом Туром короля дожидали чужоземні посли: в каретах вони доїхали сюди з Нанта швидше, бо, хоч як легко барка ковзала по Луарі, вона мусила ніби пробиватися крізь вияви народного захвату. Посли, котрі від дружніх держав, сповістили, що слава короля гучно лунає при їхніх дворах і в країнах. Він наважився дарувати своїм протестантам едикт, і це не перешкодило тому, що його католицька величність король Іспанії прийняв мир на умовах, які визначив він, Анрі, чи то Генріх Четвертий. А може, й саме тому, що він спершу показав свою рішучість і дозволив свободу совісті. Виявившись досить сильним для цього, він став і для ворогів, і для друзів наймогутнішим королем світу.