Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Це пан де Роклор, — сказав Анрі.

— А то пан де Варенн, — озвалась Габрієль. Потім додала ще тихіше: — Який жах!

Бо вона раніш за короля здогадалася, що тут хочуть образити її. Пан де Роклор, сподвижник короля ще змолоду и його ровесник, зберіг і тодішні легкі звичаї. «Ненависті до мене він не почуває. Адже він протестант. Але він любить пожартувати — і для жарту тепер зраджує мене перед моїми ворогами, хоч, може, сам того не розуміє».

— От йолопи! — Анрі вже хотів вийти і втрутитись. Та Габрієль спинила його.

— Що це надумав мій Роклор? — спитав він. — А Варенн? Він же колись був у нас із тобою за посланця, листи наші возив. За те він з кухаря став багатою людиною. А тепер удає звідника, ніби насправді він не такий. Хай бог боронить, кругом самі божевільні.

— Не такі вони божевільні, як ви гадаєте, — прошепотіла Габрієль і враз поникла йому на груди. І він побачив, що її очі під маскою блищать від сліз.

— Красуне моя, — шепнув він. — Серце моє.

Перед цим новим горем він розгубився. Там, у залі, вдавали, ніби вони жартують. А те, що подають як жарт, ніколи не слід сприймати поважно, навіть коли воно насправді таке.

Габрієль наполегливо шепотіла:

— В цьому покої є потайні двері. Якби тільки знати, де. Тікаймо звідси, мій найлюбіший владарю!

Та знайти двері, не знаючи достеменно, де вони, було не так легко. Анрі, обстукуючи стіни, наблизився до виходу і вже кілька разів поривався ступити через поріг і урвати всю комічну сценку, бо вже збагнув, яка вона непристойна, зухвала і глумлива. Двоє солдатів з варти теж узяли в ній участь, і поки звідник оборонявся, той, що вдавав придворного, безперестану кликав голяра з бритвою. А повія хрипко верещала, що вона має оборонця, проти якого її нападники нічого не втнуть. Одно слово, далі терпіти не можна, пора втрутитись, бо з кожним їхнім словом стає очевидніше, що вони натякають на мене й мою любу владарку.

Він озирнувся на Габрієль; та стояла, прихилившись до стіни, й гарячково обмацувала її рукою. Проте рятунку вона чекала вже не від потайного ходу. Він сам мав її захистити, і цього ж таки прагнув він. «Якби я міг утрутитись, показатись там з відкритим обличчям!»

Він би й зробив так, та його випередив інший. Той інший був убраний як маг, а зростом і моторністю скидався на короля, і навіть його руку начебто впізнали глядачі, коли він, хапаючи за плечі, розіпхав їх на боки. Голяра він трусонув так, що в нього випала з уже піднятої руки бритва, й турнув його додолу. Звідник Варенн дістав копняка під зад, обидва солдати втекли самі. Лишився тільки пан де Роклор, що й далі щось мекекав по-цапиному. Та й у нього пропала вся охота, коли новий учасник сценки зірвав із себе маску.

То виявився граф де Суассон; яка несподіванка для більшості! Постаттю, та до певної міри й лицем він таки був схожий на свого коронованого кузена, тільки не мав такого гострого розуму й такої величі. І те, й те Суассон за подібних обставин надолужував грізною міною, тож і тепер усе його обличчя та шия густо почервоніли від гніву. Бороду він голив, а то інші з переляку були б подумали, що це справді сам король.

Розігнавши усіх ворогів «отієї в зеленому», добряга кузен узяв її за кінчики пальців, немовби справжню даму. Хтозна, які ще дурощі були в нього на думці. Та вулична дівчина була, на жаль, нетвереза. Злочинні жартуни привели її сюди, не зваживши на це. Тож вона зп'яну, та ще під стількома поглядами, так розлютилася, аж втратила тяму й садонула добрягу Суассона головою в живіт, хоча він зіграв роль її оборонця. Голяр, намагаючись стягти з неї перуку, зрушив її, і тепер та перука, не витримавши рвучких рухів, злетіла в дівулі з голови. Всі побачили, що вона голомоза, зовсім лиса. Вона сама помітила це, аж як почула вибух реготу серед придворних та простолюду. Вона спочатку скам'яніла, тоді кинулась шукати, на кому помститись за цю наругу, а врешті, побачивши, що лишилась на бойовищі сама, з лютим криком вибігла геть.

Гидке то було видовище, і всі глибоко засоромились — байдуже, чи придворні, чи люди з вулиці. Порятувати всіх ображених міг тільки король, і він це зробив. Разом з пані д'Естре, своєю любою владаркою, він вийшов із одного з довколишніх покоїв; обоє тримались за руки, і обличчя їхні були відкриті. Король заговорив голосно, щоб чули всі:

— Це все був жарт, я сам його придумав від початку до кінця. Я дякую цій милій дамі, що вдавала п'яну принижену дівулю: насправді вона тверезісінька, у неї розкішні коси, і я дарую їй гарний самоцвіт.