Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Анрі взяв її за руку і, немов невідому жінку з закритим обличчям, підвів до пана де Роні. Вона граційно схилила голову, а Анрі сказав: оця красуня в шовку кольору морської води добуде йому грошей на війну. Вмить наказав д'Арманьякові одягти його в мантію мага, начепив маску, і вони вийшли. Почет їхній примножило ще багато гостей, що танцювали на балу в її високості сестри короля. Було вже зовсім пізно, але на вулицях людно й гамірно. Анрі ще ніколи не бачив стількох жебраків; власне становище додало йому проникливості, і межа поміж безтурботністю й злиднями враз виступила страхітливо різко.

Король пройшов цей шлях пішки, щоб весь народ бачив його й не вірив у нещастя; таким чином та нічна процесія дійшла до вулиці Лa-Серізе й до глухого муру, за яким начебто не було нічого. Проте кожне знало той обгороджений сад і тихий будинок; король теж давно вже не таївся, що буває в шевця Цамета. Тільки-но розчинилась залізна брама, як слуги зі смолоскипами вбігли до саду, вишикувались і враз освітили його. То був сад в італійському стилі — більше колон, ніж дерев, більше каменю, ніж трави, і замість зелених зал там були храми, збудовані в подобі руїн. На невисокому фасаді будинку не було й п'яді, не вкритої різьбленням: то була суцільна коштовність із мармуру всіляких кольорів. Господар, прибраний не менш розкішно, чекав короля перед невисоким парадним ґанком і привітав його величність низьким уклоном, аж торкнувшись розчепіреними пальцями кам'яних плит.

Маркіза посередині між королем і шевцем, що був тепер багатим лихварем і називався шевцем тільки на згадку про початок його кар'єри, — отак увійшла ця поважна трійця до невеликих теплих покоїв. Усі троє мали багато намірів одне щодо одного. В маленьких покоях було не тільки підігріте повітря, вони тішили око неяскравим світлом і м'якою пишнотою. Невидимі розприскувачі пахощів тішили й нюх. У Цамета всі в домі гарно пахли, але найутішніші запахи йшли з відкритої напоказ взірцевої кухні, де гуготів вогонь у печах і метушились кухарі в білому.

Троє, з яких кожне мало до обох інших свою справу, неквапно обходили дім. Двоє були в масках, ні від кого не чекали, щоб він упізнав їх; за маленькими столиками не уривали їжі або гри. Де не кружляли миски, там ляскали карти. Анрі знайшов вільне місце за столом, де грали в приму. Ця гра подобалась йому чи не дужче, ніж брелан; того ж то хитрий Цамет — флорентієць, чи левантинець, чи бозна хто — умисне підвів туди короля, і вільний стілець знайшовся там теж не випадково.

— Цамет, — сказав король, кваплячись зайняти місце, — ось маркіза виявить вам честь, поговоривши з вами віч-на-віч.

— Я приголомшений такою честю, — пробелькотів маленький чужинець, вирячивши очі; обличчя він мав смагляве, пласке й кругле, а стан — наче в жінки.

— То поведіться в цьому ділі так, ніби ви дворянин, — сказав Анрі й хотів уже відвернутись, але ще показав на декого із свого почту. — Голярів я привів із собою, одначе тільки ви тут стрижете всіх. Але затямте: я, як маг, теж на дещо спроможен.

І заквапився до свого місця за гральним столом. Цамет глянув прекрасній масці просто в очі; довкола них обох утворилось вільне коло. Він холодно спитав:

— Скільки?

— Себастьяне, ви вродливий чоловік, — шепнула Габрієль, чи то проворкотіла, засміялась перлистим сміхом і підхилила голову назад, щоб він побачив чарівне підборіддя. А побачивши, що він зачарований, зразу перейшла до наказового тону.

— П'ять торбинок золота, — звеліла вона; голос у неї раптом залунав густо, наче дзвін, коли в нього вдарити злегенька, і, швидко нахилившись уперед, вона просто згнітила низенького чоловічка — самим уже тим, що вона Габрієль, «люба владарка». Йому справді здалося, ніби його щось вдавлює в мармурові плити його власного дому. З переляку він назвав її «високосте».

— Високосте, дозвольте мені хоч дух звести, — видушив він зі своєї куцої шиї й хотів був утекти. Та вона згорнула віяло й зашепотіла:

— Таємна звістка. Король переміг іспанців.

А тоді сама повернулася до нього спиною.

Габрієль обрала для себе один зі столів, за якими їли. Після всієї колотнечі й хвилювання їй раптом страшенно захотілось їсти. Жодна з решти масок не впізнала її — чи принаймні не виказала того. Габрієль щебетала, як і вони, випила келих вина, бо добре знала: найзавзятіша боротьба ще попереду. За спиною в неї хтось шепнув:

— Ходімо!

Габрієль озирнулась через плече, вичікуючи, поки маска назве себе.