Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

А тоді король з маркізою покинули італійський дім шевця Цамета. Той попрощався з ними, торкнувшись кінчиками всіх десятьох пальців кам'яних плит у своєму саду, а слуги його розмахували смолоскипами, і колони та руїни храмів то виступали на світло, то ховались у темряву. На вулиці чекали коні й паланкін. Анрі поїхав поряд з паланкіном; зазираючи всередину, він говорив:

— Люба владарко, мені вже не можна спочивати, але ви ще поспіть. Я проведу вас до своєї сестри Катрін і зоставлю вам сотню гвардійців для охорони.

— Хоч би й тисячу, мій коханий владарю, та не їдьте без мене! Тут я не буду в безпеці.

На вулиці було темно, але він тримав її за руку й відчував по тій руці, як їй страшно.

— Хай буде по-вашому, — зразу сказав він. — Я теж цього хочу. — І почув, як вона з полегкістю зітхнула. — Серце моє,— сказав Анрі в темний паланкін і почув у відповідь:

— Хай ніхто не знає, де я. Я їхатиму потай поперед вас.

— Майбутній королеві не годиться тікати, — заперечив він. І вирішив: — Ви поїдете під захистом двох полків, і з вами їхатимуть ті шість торбинок, що їх я без вас не добув би.

В ту саму годину швець Цамет наказав служникам випровадити на вулицю останніх гравців, що ніяк не могли покинути гру. Дім нарешті спорожнів, усю свою челядь Цамет власноручно замкнув, а тоді спустився в свій найближчий підвал, вхід до якого знав тільки він. Шість важких торбин витяг він одну по одній нагору. Ліхтаря він тримав у зубах. Він мав кволі плечі й широкі кульші і на кручених сходах до третього вглиб підвалу не раз зупинявся знеможено, але тяг і тяг.

Уже нагорі він сів на свої торбини, облитий потом, тремтячи за своє життя. Адже його розмову з вельможною дамою хтось міг підслухати. І, перше ніж посланці короля прийдуть по торбинки, грабіжники можуть убити його й забрати золото. Він погасив у домі все світло, крім свого ліхтаря, якого затуляв спиною, і вхідні двері він замкнув на ланцюги й на залізні шпуги. Під час того тривожного чекання у нього зринали думки — ох, уже не про недавнє задоволення від власної шляхетності й не про віру в велич короля. «Нізащо він не переможе, — думав швець Цамет. — І не слід йому перемагати, — думав він. — Я прикро схибив. Флорентійський посол, мій повірник, повідомить додому, що я зрадив інтереси іспанців. Хоч це й неправда, бо я їм служу. Та й як я міг би не служити Габсбургові,— адже в його землях обертаються мої гроші. Тут іще відчують, які могутні Габсбурги й мої гроші. І нащо я так захопився та повівся шляхетно? Багатіти можна тільки підлими способами або ніякими. Дай господи, щоб цього разу все обійшлося!»

Минали хвилини, а Цаметові здавалося — години. І швець почав молитись.

Його мурмотіння перебив голос ізнадвору, що вимовив умовлене слово. То прийшли посланці короля.

Полками, які попереду головних сил рухались на північ, командував маршал Бірон-син. Хоча й не наділений тактом, з любою владаркою короля він поводився зразково. Він був великий упертюх і через ту впертість згодом іще став зрадником. Але нікчемою він не був — усе ж таки він лишався сином визначного батька. Якби підказали обставини, він міг би зі своїми полками й напасти на короля. Але шанувати й захищати пані д'Естре він би не перестав нізащо.

Попереду — гармати, далі піхота, а посеред загону — залізна скриня на колесах, у якій везли шість торбин золота. Далі, в оточенні кіннотників, друга коштовність — дорожня карета. Потім знов піхота й знов артилерія, — в такому порядку вервечка військ за перший день дісталась до Понтуаза. Бірон рухався б далі й уночі; тільки неоціненна перлина, яку він охороняв, змусила його зупинитись, запевняв він — щиро чи ні. Надвечір він дедалі частіше під'їздив до карети й питав пасажирку, як вона себе почуває. Вона казала, що спатиме в кареті й ладна їхати цілу ніч. І все ж для неї напнули намета.

Вранці виявилося, що авангард колони вже не з ними. Він вирушив раніше, щоб, перетнувши провінцію Іль-де-Франс, якомога швидше дістатись до провінції Пікардії. Габрієль заспала, бо жодна зі служниць не розбудила її. Коли вона послала по маршала, а їй натомість принесли записку від нього, вона дуже злякалася. В записці він дуже чемно виправдовувався, що, на превелику його скруху та досаду, він не може більше супроводити в подорожі найпрекраснішу з жінок. На жаль, він повинен дорогою збирати залоги міст і вести їх за собою. Але хай обожнювана дама не турбується щодо відданості своєї охорони. Всі вояки, як один, дадуть посікти себе на шматки за найдорожчий скарб короля. А під кінець Бірон просив, щоб найласкавіша пані не дуже поспішала, перечекала трохи. Незабаром до неї над'їде кілька дворян. Та при новому почті хай вона не забуває свого відданого Бірона, просив маршал. Габрієль марно допитувалася, хто ж має приїхати. Попри незграбні Біронові лестощі, вона не сподівалась від затримки нічого доброго. Адже, поки вона спала, король міг серед ночі промчати повз неї сам, бо квапився наздогнати її; за лісовою гущиною не помітивши вогнів табору, міг його проминути. І вона знов не при ньому. Її охопив давній страх перед ворогами, що женуться за нею, хочуть її схопити. Вона відчувала круг себе надто велику ненависть: тільки заплющити очі, і зразу з'являються обличчя… ох, на тих обличчях написано: «Смерть їй!» Та ще не зараз; досі їй щастило вберегтись. А Париж вона покинула вже не тією, що була. Віднині постійний супутник її — страх; він ніколи не розвіюється до кінця, а часом зростає, і, тільки тримаючи руку короля в своїй, Габрієль може заспокоїтись і почувати себе в безпеці.