Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

А от і ні. Ніхто цього Роні не розумів, хоч усі бачили його завжди за роботою. В чому він сильний, до чого прагне? Підірвати вежу, заклавши під неї багато пороху, зуміє будь-хто. Коли була нагода підкупити губернатора, він як посередник без великих хитрощів здобув для короля місто Руан, але посади начальника артилерії для себе не здобув. Вона дісталась батькові «любої владарки», бовдурові, який що день то більше зсовується з глузду. Пан де Роні, як відомо, не пробачив цього. Усі знали, що він ладнає з «любою владаркою», як собака з кішкою; у глибині серця, коли припустити, що цей чоловік із кам'яним обличчям має там якусь глибину, він ненавидів і короля — щодо цього не було сумнівів. Пан де Вільруа потай розказав це, і воно розійшлося. Пан де Роні ненавидить короля, він тільки слушно боїться, що буде вбитий, як покине його. А з другого боку — зажерливий він дивовижно, тож ми легко перетягнемо його на свій бік обіцянками та завдатками, які легко буде повернути собі після його передчасної смерті. Власне, він цього від нас і чекає; цей шахрай пише свої доповіді, аби тільки витиснути з нас більше.

Пан де Вільруа, який помилявся щодо Роні так прикро, взагалі бачив у світі самих тільки шахраїв: власний досвід не навчив його, що можна чогось досягти й не таким шляхом. Він сам он скільки разів продавав то короля Лізі, то Лігу королю, і то без якихсь особливих хитрощів та хисту до прикидання, які давали змогу освіченому гуманістові й мухоловові Бріссаку майстерно розігрувати комедію й ошукувати байдуже кого, просто для власної приємності. Така манера не була властива панові де Вільруа, куди брутальнішому пройдисвітові. Анрі, що знався на людях, принаймні на чоловіках, першого ж таки дня призначив його до своєї фінансової ради. Там Вільруа крав, мав повні руки діла і завдяки тому вже не піддавався ще гіршим спокусам, як-от: викрасти короля, завезти його до одної з іще не підкорених провінцій і розпочати торг за його життя чи смерть. Якщо заплатять більше проводирі заколотників — він загине. Якщо ж він сам — то лишиться живий.

Чудово знаючи пана де Вільруа і все його поріддя, Анрі поки що давав їм змогу збагачуватись, хоч це й не заважало йому остерігати їх — завжди жартівливо, завжди по-простацькому, навіть тоді, коли не довіряв цієї остороги поголосці, а висловлював її у вічі. Пан де Вільруа має чудовий маєток, король навідується туди — цілком випадково, скромно, десяток-півтора дворян, без слуг і без припасів, усі зголоднілі. Король іде прямо до корівні; там якась жінка доїть корів.

— Величносте, ви добрий владар, — каже вона.

— Я добрий до всіх, хто чесно трудиться, як ти, — відказує він і просить налити йому молока. Всі дворяни сідають з королем за стіл у багатія Вільруа, але король не дозволяє подавати ніяких страв, тільки молоко в мисках. Та багатій Вільруа не бентежиться. Адже король — романтик, він любить прості дари природи.

— На ще якісь страви в цій корчмі нам не стане грошей, — каже Анрі, висьорбавши молоко, бо не вміє мовчати й конче мусить посмішити товариство. Пан де Вільруа сміється разом з усіма. Цей хвацький жартун — не з тих королів, що можуть піймати його, Вільруа. Про Людовіка Одинадцятого та його катів згадувати не варто. Оті стовпчики цифр, що виводить якийсь там Роні, можуть тільки знудити цього відчайдуха кіннотника. Артилерист проїдатиме вуха кіннотникові господарськими заходами, що збурять проти нього народ і всіх значних людей, коли він захоче здійснити ці заходи. І це неминуче коштуватиме йому королівства, казав потім Вільруа у фінансовій раді, де його слухали з порозумінням. Нова влада однаково довго не втримається, тож нащо скидати її,— вона ще має дати нам багато грошей, поки впаде.

А пан де Роні їхав до Лувру. То ще були перші дні нової влади, квітнева негода, вершник попав під рясний дощ. А він цінував добру одежу: не годиться, щоб капелюх намок і втратив форму, а збрижений комір розм'як і обвис. А як же із діамантами, що оздоблюють і одне, й друге, та ще й кавалерів плащ? Перед старим Сен-Мішельсьішм мостом, по якому плюскотіла злива, пан де Роні звернув у одне підворіття; супровід його міг побути й під дощем. І там він став свідком однієї сценки — на жаль, досить звичайної. Якийсь чоловік збирався скочити з мосту в воду. Його наміри були очевидні; на безлюдному мосту він був перед очима в усіх, якщо тільки хто дивився з будинків обабіч. Та глядачів не було: чи то через дощ, чи просто таке видовище вже давно стало для них нецікаве. Самогубець скинув черевики — хтозна й нащо, бо з них і так небагато зосталось. І каптан — дірка на дірці — теж кинув поперед себе у воду. Сорочки на ньому не було — голе тіло, самі ребра; пан де Роні подумав, що такому й справді не варто триматись за цей світ. І все ж він гукнув би своїм людям, але той хирляк уже видерся на поруччя, перевалився через них — тільки пуститись руками, і все, ніхто б уже не встиг добігти до нього.