Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Може, почуте налякало Роні, чи обурило, чи приголомшило; але його обличчя лишилось незворушне. Тільки мовчанка його затяглася ледь-ледь задовго. А коли король, швидко пройшовшись по кімнаті, повернувся і втупив у нього очі, Роні не без поспіху видобув свою доповідь.

Анрі стояв на місці — незвичайна для нього річ — і дивився в ті аркуші, з яких усе читав і читав Роні. Коли починалися колонки цифр, Анрі водив по них пальцем, не задовольняючись тим, що пробігав їх очима з-під високо піднятих брів. Ось вони дійшли до шести тисяч безробітних сукнярів.

— Ви правильно обрахували число, — сказав Анрі. Панові де Роні аж мову відібрало, і король пояснив: — Мені назвав його один чоловік на Сен-Мішельському мосту. Один богослов, що зі скрути подався в сукнярі, але й там годі було заробити шматок хліба: їх уже шість тисяч голодують. Паризькі фарбарні раніш обробляли за рік шістсот тисяч сувоїв сукна, а тепер — тільки сто тисяч. Ви маєте ці цифри, Роні? А, бачу, ось вони записані. Ви добре рахуєте. А я добре чую — особливо коли студент, що хотів стати сукнярем, а тоді зовсім зблизька побачив той світ, розповідає мені про цей. Ми з вами, друже мій, справні трудівники. Нам лишається тільки з'ясувати, що ми повинні робити, щоб усе стало інакше.

— Ваша величність це знає,— сказав Роні не принижено й не підлесливо, щоб не зрівнятись із звичайними придворними. — Ви схоплюєте все напрочуд легко й тонко, я таким похвалитись не можу. — А проте виклав свою програму, спочатку щодо сільського господарства. Одна з вимог була — очистити шляхи від розбійників.

— Це я пообіцяв і своєму аптекареві,— докинув Анрі.

— Як ви вже зауважили, величносте, я не приніс вам нічого нового. Браконьєри — це ті самі розбійники. Треба повісити кількох, як осторогу для всього селянського бидла, що полює в королівських лісах.

— А що мені робити з тими дворянами, чиї копі й собаки витолочують селянам посіви, пане де Роні? — спитав король; із його скісно нахиленого обличчя було видно, що він трохи побоюється відповіді.

— Величносте! Полювання — це давній привілей дворянства. Ваші провінційні дворяни крім цього мало що мають, а вони ж постачають вас офіцерами.

— Треба бути справедливим, — сказав Анрі. Це можна було витлумачити і так, і сяк. Але дальші слова він вимовив із притиском, а голову випростав: — На селянах непосильний тягар.

— Ось, — тільки й відказав Роні; погортав свої папери й підніс королю сторінку. Заглянувши в неї, Анрі поблід.

— Так докладно я цього не знав, — промурмотів він. — Погане діло.

— Величносте, тут нема нічого нового. Нове тільки те, що тепер у нас досвідчений і відважний король. Він ще давно не боявся в своєму маленькому королівстві Наваррі, навіть і під час війни, робити те, що має зробити зараз.

— Війни більш не буде, — рішуче сказав Анрі.— Я не хочу воювати з власними підданими. Краще я повикупляю свої провінції, хоч би довелось іти жебрати до Англії чи до Голландії. Руан і Париж коштували мені викупу. Ви знаєте, якого, і знаєте, чи довго ще можна так робити.

— Звичайно, — Роні кивнув головою і обвів поглядом голу кімнату, яка тільки підсилювала враження тимчасовості й ненадійності. Але Анрі відмів геть усі сумніви.

— Хай буде, що буде, але податки з селян треба зменшити на третину.

Великий рахівник мовчки показав йому готовий, ретельно розроблений план, що передбачав поступове зменшення податків із селянства. Анрі прочитав і сказав:

— Навіть не на третину. І розтягнено на кілька років. Цим я свого селянства не здобуду.

Ще одна сторінка перегорнулась ніби сама собою. Там були перелічені внутрішні мита, що відгороджували провінцію від провінції й душили торгівлю виробами сільського господарства. З усіх колонок цифр ця була найгустіша.

Анрі ляснув себе по стегну.

— Оце для мене новина. Тут я наведу лад. Пане де Роні, ви той, хто мені потрібен.

Ці його слова почув не тільки Роні. В ту саму мить відчинилися двері, і на порозі стала люба владарка. Щирому слузі не сподобалося, що їх перебили, проте він низько вклонивсь. А Анрі поквапився назустріч їй. Поважність і стурбованість умить покинули його, і він урочисто ввів її до кімнати.

— Люба владарко, ми страшенно раді, що ви прийшли, — сказав він.

— Величносте, той, хто вам потрібен, — це пан де Роні,— відказала вона, і страдницька усмішка її віддалась болем у його серці, але й сповнила його щастям. — У вас із ним важливі справи. А я хотіла тільки побачити вас.