Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Та ні. З того боку — так швидко, що годі було добрати, звідки, — хтось не прибіг, а, можна сказати, прилетів — такими величезними стрибками мчав він. Ухопив самогубця за ногу й шарпнув назад. Той скрикнув: шершаве каміння, по якому його тягли, обдирало йому шкіру. Закривавлений, принижений, розлючений став він перед своїм рятівником, уже підніс кулак — і раптом опустив його, а сам упав па коліна. Його рятівник був король.

Цього разу емальово-голубі очі папа де Роні розплющились так широко, що далі нікуди. Йому було не до вподоби те, що він побачив, але він відчував, що тут потрібні ще й інші глядачі — щоб береги не були такі пустельні. До цієї вистави, акторами в якій виступали король і врятований, пасував би натовп. Пан де Роні був певен, чи майже певен, що сценку підготовано, хоча й не так детально, як ту, що в чинбаря. Крім того, негода розігнала публіку. Та все ж трохи глядачів зібралось, бо хмари розійшлись і дощ тільки ледь накрапав. Пан де Роні побачив, що король скидає з себе плаща, — так, справді,— й накидає його на голе тіло самогубцеві.

Кинувши погляд круг себе, пан де Роні пересвідчився, що принаймні цей хід не лишився непомічений, а потім вирішив, що і йому слід показатись на сцені. Він вивів коня на міст і запропонував його королю якнайуклінніше, неначе самому святому Мартінові. Анрі від усього серця засміявся й сказав:

— Гляньте на цей плащ! Чи він набагато кращий від того каптана, що поплив за водою? Дайте цьому бідоласі грошей. Якщо я не маю для нього роботи, то мушу годувати його. Пошліть кого-небудь із ним до лікарні, щоб його там прийняли.

І вихопився на коня. Сценка була коротка, але кожне слово влучало в ціль. Хто з глядачів не зрозумів і не відчув нічого, той не був і варт її. Врятований чемно вклонився й проказав останню репліку.

— Величносте! — мовив він не без вишуканості.— Мене чекає смерть. Ваша величність не спроможеться прогодувати всіх таких, як я, коли ні сукна не тчуться, ні шкіра не чиниться, а родюча земля лежить облогом. А що я колись вивчав богослов'я, то вже зумію на тому світі розповісти про велику, діяльну любов до людей нашого короля Анрі.

І пішов до лікарні в супроводі одного солдата; в очах натовпу, бо вже зібрався таки справжній натовп, його роль була найголовніша: адже він побував так близько до того світу! Кожен би залюбки доручив йому щось переказати там. А король поряд із ним уже здавався персонажем хоч і значним, проте другорядним, неспроможним зворушити серця. Коли він пустив коня риссю, люди розступилися, щоб їх не забризкало, але не виявили ні приязні, ні неприязні. Він ще швидше пустив сивого коня пана де Роні, а той їхав на півкорпуса позаду на коні того солдата, що спішився й повів урятованого до лікарні. Невеличка кавалькада — шестеро чи семеро вершників, — не привертаючи особливої уваги, скоро доїхала до Луврського палацу Там Роні попросив аудієнції, і король завів його до великої порожньої кімнати вікнами на річку, відкритої вітрові та сонцю, квітневому сонцю, що саме пробилося крізь хмари. Анрі, ходячи по кімнаті, сказав:

— Оця стоятиме порожня, поки не привезуть меблі з мого замку в По. Ні в якій більше я не хочу жити. Бо мої меблі в По найкращі, найпрекрасніші з усіх, які я за цілий вік свій бачив у палацах королівства.

Хоч яке обмежене було коло почуттів і знань Роні, але тут він щось зрозумів чи відчув. Його владар хоче тяжкі обставини, в яких опинився тепер, пов'язати з колишніми, легшими. Може, йому потрібне підбадьорення? Чи, може, успадковане вмеблювання материного дому своїм виглядом має нагадувати йому, як високо він піднісся?

— Величносте! — почав щирий слуга. — Те, що владу взяв у свої руки принц крові, зрозуміле всім. Справжньому королю нема потреби начіплювати на себе ланцюжки та персні, як простому дворянинові, що не має досі ні посади, ні титулу. І все ж не виїздіть із Лувру без супроводу кількох осіб, що мають такий вигляд, як я! Тоді вам можна, коли вже так треба, носити й старого плаща, щоб подарувати його при нагоді комусь голому.

Ці слова здивували Анрі — не тим, що були такі сміливі, а тим, що вони грунтувались на хибних припущеннях. Насправді він опинився без ніякого ескорту біля Сен-Мішельського мосту зовсім не тому, що там на нього, як на рятівника, чекав самогубець. Замість відповіді він розповів таке:

— Вчора я сам-один їхав Сен-Жерменським шляхом. Хотів побачити, чи справді на ланах не працюють, бо мої селяни через надмірний утиск воліють іти в розбійники. І таки справді пересвідчився: сам попав розбійникам у руки. Їхній отаман був не селянин, а якийсь аптекар. Я спитав його, чи він для того підстерігає подорожніх на шляху, щоб ставити їм клістири, згідно зі своїм фахом. Уся ватага зареготала, і я був уже наполовину врятований. А коли повивертав кишені, мене відпустили.