Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Так званого Олів'є вже закуто й ув'язнено.

— Ув'язнений він був і тут, у Луврі, вже давно, — зауважив Анрі, позіхнувши. Д'Арманьяк не без суворості поправив:

— Голову вашого парламенту розбудили вдома, і він мерщій приїхав допитати його. Обвинувачений признався в усіх злочинах; тільки щоб скласти їхній список, потрібно буде кількох писарів. На світанку його судитимуть.

— Ото квапляться. А де він має висіти? І що ти робиш із моїми черевиками, чого ти так довго їх смикаєш?

— Повісять його на Луврському мосту, щоб Париж на власні очі побачив, як карає король. Ваші черевики, величносте, доведеться розрізати. Їх не можна стягти. В них набилось багно з усього міста, і вони присмоктались вам до ніг.

— Найрясніший дощ був, коли відходили іспанці. Зостав черевики в мене на ногах, щоб я тих іспанців і вві сні згадував. А вироку Олів'є я не підпишу.

— Величносте! Народ не любитиме вас, якщо отой собака, півень чи шахрай, що спродав ваші меблі, не повисне на Луврському мосту.

Арманьяк пепомітно розрізав затверділу шкіру і, звільнивши ноги свого пана, відігрів їх у своїх долонях. Роблячи це, він звів обличчя до нього, і Анрі завважив: це вже не той Арманьяк, що двадцять років тому. Той не сказав би: «Величносте! Народ не любитиме вас». Його б це анітрохи не турбувало — по-перше, тому, що він навіть думки такої не припускав, а по-друге — тодішній відважний рубака взагалі не дуже про що задумувався. Він завжди з'являвся вчасно, коли його пан попадав у якусь халепу, і герцога де Гіза, обожнюваного улюбленця народу, Арманьяк розрубав би на дві рівнісінькі половини, як він і оголосив у своїй пишній промові після дуже доречного втручання. Герцог, вислухавши її, поблід.

— Старий друже, — стурбовано промовив Анрі.— Що сталося а тобою?

На обличчі дворянина відбилась лагідність, що межувала з несміливістю.

— Колись ти б не виміряв любов мого народу до мене шибеницею.

«Він старіє,— подумав король, але вголос не сказав. — Мабуть, з літами впевненість у собі згасає», — подумав Анрі ще.

— Ви впізнаєте спальню? — раптом спитав Арманьяк. Анрі сторопіло озирнувся довкола. Звичайна, не дуже й велика кімната, вбоге дощано ліжко з соломою; дивно тільки, що вгорі, під облупленою стелею, висять рештки балдахіна. Це ж вони цілі десятиріччя тримались над тим місцем, де колись молодий король Наваррський лежав із своєю дружиною в подружньому ложі, а його сорок дворян обступали їх обох; але він надто рано покинув те ліжко. Була ще ніч — та, що мала стати ніччю різанини, різанини аж до білого дня.

— Чому це я тут? — спитав король, ще того дня взяв владу в свої руки. — Я не хочу думати про це. Повісьте вашого злодюгу на мосту, щоб моя столиця бачила: привидів звідси вигнано. Мені більш не стрінеться жоден. Я мешкатиму в Луврі, як у новому палаці, і щоб ні слова про старий, ні згадки. У мене й народ новий, він мовчить про те, що було, мовчить, як і я, нерушимо. Я трудитимуся разом зі своїм новим народом. Привид хай висить — і квит. Мій народ любитиме мене, бо я з ним трудитимусь.

Дивні гості відвідали того ранку майстерню чинбаря Жерома — відкриту повітку між вулицею й подвір'ям, у дуже людному місці. Їх було двоє. Нижчий на зріст — король, вищий — його вірний слуга на ім'я Роні. Про це вся вулиця вже знала, тільки-но вони з'явились. Кілька вояків очищали їм дорогу посеред вулиці, гукаючи:

— Дорогу! Король іде!

Сміхота почалась, коли король спитав старого ремісника:

— Ну як, чоловіче добрий? Підмайстер тобі не потрібен?

Чинбар, сторопівши, сказав, що потрібен; тоді король умить скинув колет, а рукава сорочки закатав аж до пліч і заходився коло роботи: він же бачив щойно, як її робить майстер. Та виходило в нього погано; а найгірше те, що шкури падали з його рук у воду, і їх відносило геть по стічному рівчаку, що тягся через подвір'я до глибокої ями. Кілька шкур уже спливло туди, поки старий чинбар помітив цей збиток. Спершу він завагався, як повестись: чи шанобливо, як підданий з королем, чи так, як майстер з підмайстром. Урешті він надумався вчинити як майстер, а не як підданий, і зажадати, щоб збиток йому відшкодували.

На вході тислися цікаві. Кмітливий господар певен був, що витягне в короля принаймні по золотому за кожну шкуру, впущену в яму. Проте переконався, що тут є людина, яка краще за нього знається на грошових розрахунках: отой показний королівський слуга-дворянин. Цей пан де Роні вперто торгувався, аж поки не зійшлися приблизно на справжній вартості шкур. Чинбар здивовано чухав потилицю, а глядачі сміялися з нього. Король, що доти мовчки працював, нарешті махнув рукою, щоб усі замовкли, і, миючи руки та одягаючись, звернувся до присутніх: