Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Анрі підсумував:

— По-перше, місце твоє було не тут, по-друге, в усьому, що було звичне за твоїх часів, навіть у людожерстві, винен і ти. І, нарешті, ти дозволив собі виявляти цікавість щодо смерті. Ну, зараз ти з нею й зустрінешся.

Та враз пролунав голос живої людини — пана д'Арманьяка. Він озвався знадвору, з-під одного вікна, до якого спромігся видертись так, що міг зазирнути в кімнату. Адже йому цікаво було, з ким там розмовляє в темряві його владар. Останній недогарок, приліплений на підлозі, ледь блищав. Арманьяк устиг почути чимало.

— Величносте! — сказав він. — Викиньте того шахрая сюди, він у мене дістане своє.

І зразу той, хто називав себе Олів'є, наче забув про всі земні справи, опріч своїх власних, схованих у душі. Він ніби не почув ні останніх слів короля, ні вигуку його дворянина.

— А тепер я побігаю по-собачому, — шепнув він, ніби сам до себе, і справді впав на руки й напрочуд моторно оббіг кімнату. Випростався, наскільки це було ще дано йому, і з майже людською силою сказав: — Собача подоба — це нескінченна спокута, а до того були недовгі літа втіх. Але спершу звольте помилуватись на архігультяя й півня в курнику: ось він перед вами. Коли я вивіз із палацу священні скарби королів та обернув їх на гроші — о, як швидко мої вельми дорогі дами відібрали їх у мене! Як вони пишалися походженням моїх грошей і як любили мене за них, щирим серцем любили!

— Всі? — спитав Анрі з гидливим співчуттям.

— Усі. А було їх чимало — двозначне число, і друга цифра в чотири рази більша за першу.

Несподівано біле, розпливчасте обличчя вперше за весь час моргнуло до нього, і з-під примружених повік блиснула тьмяна іскринка; таку Анрі вже бачив у останнього зі своїх убивць. А втім, число його не здивувало — те само число коханок, яке приписували і йому. Тільки воно й ніяке більш мало зараз пролунати з уст божевільного; та ні, він не такий уже божевільний, щоб проґавити пагоду приплести й короля до своїх паскудств і тим самим прикрасити їх, в останню хвилину виправдати.

— Двадцять вісім, — ледь чутно шепнув собака й півень, фальшивий владар, вампір, безчесний управитель і примарний шахрай. Тоді Анрі без церемоній ухопив його за комір і викинув у вікно. Пан д'Арманьяк підхопив той клунок і зразу поніс куди треба. Кроки його помалу даленіли.

Останній недогарок догорів, розплився, погас; але королю, що того дня взяв у свої руки владу, в ту мить іще дужче бракувало стільця. День був нелегкий, а остання година його здалась Анрі найтяжчою. Щойно скінчена розмова доконала його; вона була хоч і найзагадковіша, але, безперечно, і найповчальніша. Хай навіть їй бракувало розумного сенсу, та в ній були ущипливі натяки, і той божевільний, що називає себе — ох, як ущипливо! — освіченим гуманістом, не зовсім безглуздо приплітає короля до своїх темних справ. «Зрештою, мені одна жінка обходиться дорожче, ніж усі оті знамениті двадцять вісім коханок, якби я їх справді мав. У мене три сорочки. Свою столицю я на десять років звільнив від усяких податків, чиншів та виплат, і це аж ніяк не полегшить мені викуплення решти міст мого королівства. Я маю привести до розквіту ремесла — замість війни, що досі була найважливішим промислом. І я ще не бачу, звідки в кожного з моїх підданих, хай лише вряди-годи, візьметься півень у горщику».

Він підступив до вікна, в яке нарешті впав з розірваних хмар місячний промінь. «Роботи, — думав він, — не для однієї пари рук. Ще одного, хто працюватиме зі мною, я знаю, а більше — жодного надійного. Це королівство вимагає всього зразу і повинне в день моєї смерті бути першим серед держав Заходу. Тримайтеся ж, король Анрі та його вірний слуга Роні, поки ви ще є на світі. А що буде після мене? Я одружений і не маю спадкоємця. Люба моя владарко, дай мені сина, щоб я справді володів своїм королівством».

— Я ніколи не володітиму ним без тебе й без твого лона, — ці останні слова він вимовив уже не подумки, він послав їх у небо, до місяця, — слова інтимні, як і його світло.

З тої хвилини король, що того дня взяв владу в свої руки, спрямував думки до небесного світила, де, як йому тої миті здавалося, жила чарівна Габрієль. Адже він сам оселив її в скромному палаці, що світить білими стінами неподалік, і сумирне світило теж, здається, так само недалеко. «О цій порі у ваших залах, пані, певне, горять гірлянди воскових свічок. Я стою, прислухаюсь і дихаю вашим відблиском, маркізо».

В отаких буйних мареннях застав його перший камердинер, що зразу повернув його на землю практичнішими повідомленнями. Насамперед — йому пощастило розшукати для короля спальню, і він повів Анрі туди. Король зоставив позад себе чимало сходів та переходів, на які й не дивився. Байдуже було йому й те, що д'Арманьяк устиг іще впорати. І той, роззуваючи владаря, почав оповідати сам.