Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Король Анрі у своєму Луврі бачив її ніби навіч — маленьку, як комашка, але видну виразно. І ця повзуча тваринка виявиться швидшою від окриленої Фами, богині слави. Куди б не долетіло ім'я короля, вона вже буде там. «Щоразу, як при дворах чи серед народів заговорять: «Король Франції вже у своїй столиці, він узяв у руки владу», — ті ж таки голоси заперечать: «А Рим його не визнає». І вийде, що нічого не відбулося, що я насправді зовсім не тут». За звичкою він казав усім, хто до нього з'являвся: «Я до нестями радий, що я вже тут», — та це були тільки слова.

З мимовільних порухів його пліч дедалі більше людей здогадувалися, що він їм не радий, і одне по одному щезали. Король сам не зміг би сказати, по яких залах чи покоях свого палацу Лувру він блукає. Часом він зупинявся, хапався за голову, ніби згадавши щось зовсім нове; але то було все те саме. «Я пропустив карету, ще й хотів помахати їй услід. Рука моя мимовільно спинилась; аж тепер я збагнув, чому».

— Ну, що там чути? — гукнув він сполохано, побачивши перед собою кількох нежданих вісників, але вже й сам відчув — і не помилився, — що вісті недобрі. Йому розповіли, що в якомусь капуцинському монастирі вбили необачного ченця, який радив своїм братам визнати короля. Анрі знизав плечима, ніби то була марничка.

Та зразу ж йому на очі набігли сльози. Правда, він сказав тим вісникам:

— Які-бо славні в мене вороги! Самі один одного мордують, щоб мені менше клопоту.

Тоді вже й ці панове побачили з поруху його пліч, що треба зоставити його самого. Та він зупинив одного з них і доручив йому негайно поїхати до герцогинь де Гіз і де Монпансьє: вони, його ненависниці, тепер, напевне, тремтять перед його помстою. Нехай заспокояться й покладуться на його приязнь, звелів він переказати. Та врешті він таки зостався, по суті, сам.

— Арманьяк, де ж це люди?

Перший камердинер вийшов із якогось тихого кутка, обійшов усі покої й підтвердив, що нікого нема. Аж потім він висловив свої враження докладніше; адже він уже давно стежив за своїм паном, як робив і завжди, а тому знав точно весь перебіг нинішнього дня — того дня, коли його пан узяв владу в свої руки.

— Величносте! Всі сторонні особи вже пішли, і навіть дворяни теж покинули палац. На те було багато причин, і я бачу принаймні три. По-перше, ви нікого не затримували й не просили зостатись, а якраз навпаки. По-друге, ви сьогодні дуже раділи, незвичайно раділи, і для більшості така радість незбагненна. Хіба для іспанців. Вони єдині віддають вам належне, тому її забралися геть, як справжні, непримиренні вороги вашої величності. Зате ті, хто зостався тут, уже не сміють виставляти себе вашими ворогами, тепер це було б невчасно. Від них сподіваються, що вони вмить стануть вашими щирими друзями й підданими— не просто зі страху перед карою, що було б цілком зрозуміле й згідне з людською природою. Ні, без ніякої кари, завдяки вашому незглибимому милосердю, величносте, всі поспіль зрадники, душогуби, шалені підбурювачі та оббріхувачі мають ураз притихнути й перемінити свою душу. Ви, величносте, краще за будь-кого розумієте, що жоден з них цього не бажає, хоч би навіть і міг. Оце вам друга причина, з якої ці зали спорожніли.

— А третя? — спитав Анрі, бо Арманьяк замовк і взявся за щось інше. — Ти ж сказав, що причин три.

— Так, є ще одна, — підтвердив дворянин повільно, викресавши вогонь і засвітивши кілька воскових свічок. — От добре, що ваші достойні міські старшини свічечок принесли. Огляньтесь-но довкола, величносте. Ви за весь день ще й не роззирнулися по своєму Луврському палацу.

Анрі послухався — і нарешті помітив, що кругом пустка. А й справді, хіба серед своєї бентежної й багатолицьої радості ним уже давно не володіло таке почуття, ніби він і тут, і не тут? Це Лувр — але порожній, спустошений; ось у чому він пересвідчився, разом з паном д'Арманьяком походивши скрізь по лунких галереях та сходах. У кімнаті старої королеви Катерини Медічі першим погляд його впав на ту скриню, де звичайно сиділа Марго, його Марго, встромивши носа в якийсь оправлений у шкіру фоліант. Але він зразу переконався, що та скриня — тільки видиво, створене мигтінням свічки та його спогадом, а насправді там порожнє місце.

Як більшість колишніх мешканців палацу, так і його покої були мертві. Ось до цього колись у давній-давній день увійшли двоє в чорному й розгорнули на столі аркуш паперу з зображенням розпиляного черепа, а мати юного Анрі недавно померла від отрути, і та, кого він вважав отруйницею, сиділа навпроти нього. Стола вже нема, тож нема й усього іншого. Найяскравіше минуле блідне, коли не стало скрині й стола. Але загляньмо ще в одну кімнату: там високий камін іще підпирають кам'яні постаті Марса й Церери роботи майстра на ім'я Гужон. Їхній вигляд викликає в пам'яті ту гру, що колись відбувалася тут. Із примарних глибин піднімається картярський стіл з моторошною партією в карти. Тоді з-під карт без кінця точилась і точилась кров; то був знак для гравців, і всі вони вже на тому світі, і не знайдеш тепер ні карт їхніх, ні їхньої крові.