Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— І як же?

— Є кілька причин.

— Мабуть, три?

— Так, справді, три. А звідки ви знаєте, величносте? — Олів'є перебив сам себе ще жалібнішим скиглінням, а тоді благально підніс угору обидві долоні.— Я не можу довше стояти на кінчиках пальців однієї ноги й на коліні другої, бо це неприродна постава, а я до того ж ледь не помираю з голоду. Страх перед зашморгом ось уже стільки років приковує мене до цього покинутого замку та до його найглибших підвалів. Здебільшого я не важусь і світло світити, бо воно може пробитись у шпаринку, а добувати якусь їжу скрадаюсь тільки ночами. — І показав наочно, як він скрадається: на всіх чотирьох. Вигляд у нього був зовсім собачий. Із цього найнижчого щабля впокорення він промовив: — А як я колись, багато років тому, вперше з'явився сюди, то ходив гордо випростаний попереду цілого полку служників, і мені були довірені незліченні багатства. Ось тут стояв стіл з чистого золота, з ніжками в подобі лап, а замість пазурів — рубіни. А в оцьому простінку па килимах було п'ятьма тисячами перлин вигаптувано картину — весілля Самсона й Даліли [51] Самсон і Даліла — герої біблійної легенди: могутній богатир і його зрадлива коханка. Дізнавшися, що сила Самсона в його густому волоссі, Даліла, поки він спав, обстригла його й видала ворогам філістимлянам. Зв'язаному богатиреві вороги викололи очі. Однак, коли у Самсона відросло волосся, він знову відчув велику силу й голіруч зруйнував храм філістимлян. Сотні їх загинули під руїнами. , а також подвиги Геліогабала [52] Геліогабал — римський імператор, що правив з 218-го по 222 рік. Установив у Римі фінікійський культ бога Сонця. Незважаючи на молодий вік, вирізнявся дикою жорстокістю і розбещеністю. .— Оповідаючи, колишній повелитель палацу перебігав до певних місць на всіх чотирьох, але напрочуд моторно: видно було, що він давно вже не пересувається інакше.

— Годі! — звелів Анрі.— Встань!

Біла грива над підлогою затрусилась, паче па пуделі, але старий підвівся, хоч і похитуючись.

— Ну-бо, старигане, — підбадьорливо мовив Анрі,— відкрий мені свої таємниці!

Він мав надію, що цей божевільний хоч дещицю зі зниклих скарбів заховав у закутках та всяких важко приступних підземеллях Лувру; Анрі пригадав, що й сам мусив вишукувати тут різні таємні схованки, коли йому йшлося про життя і смерть. Та божевільний сказав щось інше зовсім несподіване:

— Величносте! Я спіткав вас у темряві самого, втікаючи від нашого придворного, бо він уже помітив моє світло. Певне, ви бачили в цій пітьмі давніх знайомих. Повернувся колишній двір. Повітря наситилось парфумами дам та кавалерів, а до них домішувались пахощі з кухні. Великі смолоскипи лили червоне світло на всю буйну розкіш зал та покоїв.

— Ну, до цього ще не дійшло, — промурмотів Анрі, вражений і знов діткнутий жахом, хоч це й сердило його.

— А в мене доходило й до цього, — відказав стариган і навіть спробував засміятись. — Я весь час, безнастанно відчуваю на собі пильне око невидимих, і не завжди вони лишались такі. Це була моя розплата за те, що я знав історію й був освіченим гуманістом. Мені ще тоді слід було усунутись, відмовитись від служби управителя. А що я зробив натомість? Почав улаштовувати пишні свята, бенкетував з іншими багатіями мого штибу, терпів коло себе блюдолизів, коли тільки вони більш менш правдоподібно зображували колишній двір. А найбільше назбирав я прекрасних, дуже дорогих дам, достеменних перлин жіноцтва; вони й справді поглинули врешті моє багатство.

— Це легко було передбачити, — докинув Анрі.

— Але якби я хоч на одну-однісіньку ніч зостався в палаці сам, — зашепотів божевільний, — то оті невидимі, що були всюди і час від часу являли свої обличчя, напевне скрутили б мені голову.

— Отже, тобі нестерпно було жити тут, — зауважив Анрі.— А друга причина?

— Друга причина — це самі часи. Весь Париж із тяжкого збентеження запав у розпусту, тоді як ваша величність здобували перемоги у своїх славнозвісних битвах, а коли вам того хотілось, облягали місто й морили нас голодом. Хто не міг кидатися грішми, той лив кров. Я вже не кажу, що й тут, під час безнастанних оргій…

— Годі! — ще раз перебив його Анрі.— Розповідай далі. Помалу склалося так, що ти мусив спустошити палац.

Жалюгідна постать зігнулася, і білі патли закрили все обличчя.

— Мною тоді володіли і пиха, й відчай. Величносте, повірте освіченому гуманістові: відчай вселяє в нас пиху, а пиха межує з відчаєм. Я хотів дійти до кінця того, що почав, і в цьому таїлась моя спокуса. Я й досі пишаюся тим, що піддався їй, як і годилося великій і могутній колись людині, що вичерпала всі втіхи й спустошила дощенту палац французьких королів.