Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Шинок освітлювало тільки полум'я в каміні; відблиски його мигтіли на пороззявлюваних ротах, але на лобах лежала густа тінь. Анрі, що зазирав у двері, здалось, наче то тваринячі морди, а сам шинок — якесь кубло глупоти. І йому враз стала огидна роль простолюдця. Та з другого боку, цікаво було самому, без зброї, з'явитися серед доброго півдесятка цих людей. Аж раптом його безцеремонно відіпхнув набік дуже високий чоловік, увійшов до шинку й гучним голосом побажав усім доброго вечора. Анрі впізнав той густий голос, а ще раніше — саму постать; добрязі дю Барта не помогло й те, що він стояв до Анрі спиною. Він сказав:

— Гарненька пісенька, зайшов послухати.

З шістьох чоловік у шинку лише коротунчик обізвався з-за важкого дубового столу:

— Коли ти такий виріс, то здійми-но онде ковбасу зі сволока й подай сюди.

Дю Барта й справді сягнув рукою вгору.

— Здійму, як ти сам прорипиш мені оту пісеньку про гугенотське дитя.

Коротунчик знітився, а одна зі служниць почепилась високому гугенотові на руку й почала вмовляти його:

— Це ж не про тебе пісня. Хіба вже й поспівати не можна? Якби ненароком ти мені зробив дитину, я б не боялася, що вона вродиться з копитом замість ноги.

Усі три дівки аж вереснули зі сміху. Та чоловіки за столом сиділи мовчки, насупившись, і ніби не бачили того, що робить шинкар. А той селюк прокрався поза спиною в дю Барта до каміна, вихопив звідти головешку й уже примірявся, куди краще вдарити єретика. Проте Анрі метнувся вперед, схопив підступного шинкаря за руку, видобув зі свого мішка жменю хмизу, припалив об головешку й помахав вогнем перед його злісною пикою. Шинкар, злякавшися, жбурнув головешку назад у камін. Тоді й Анрі пустив своє цурпалля додолу.

— Біжи-но принеси панові вина, та гляди, щоб не кислого! Гроші в мене, правда, всі вийшли, та, може, ти візьмеш за плату ще хмизу?

— Випий і ти зі мною, — сказав дю Барта, ніби до давнього приятеля. Вони знайшли місце в кінці столу, ближче до дверей, і між ними та іншими гостями в цьому простому шинку ненависть лишила такий самий порожній простір, як і в Луврі, за королівським столом.

Шинкар поставив їм глек з вином і пробубонів, не дивлячись ні на кого:

— В моєму селі вони людей ногами в огонь стромляли.

Він не сказав хто, але обидва гугеноти безмовно перезирнулись, і так зрозумівши, про кого йдеться. «Ми самі знаємо, що часто були не кращі за розбійників!» У дю Барта обличчя набрало того розчарованого, безнадійного виразу, з яким він звичайно говорив та складав вірші про людську сліпоту й зіпсутість. Молодий король трохи не вигукнув: «А я ж давно казав про це адміралові! «Але ж вони не нашої віри», — оце було й усе його виправдання, коли ми грабували й мордували селян. І ось по цих людях видно, куди можуть завести суперечки про віру!»

Одначе сама ця думка була блюзнірством, і вона до глибини душі налякала сина королеви Жанни. Крім того, він мав надію, що дю Барта справді не впізнав його і зайшов сюди випадково. Тому він прикусив язика й змовчав. А втім, у шинкаря знайшлися для них іще й інші привітні слова.

— Завтра вранці мені треба йти сповідатись, — пробурчав він, не дивлячись на них. — Священик заборонив давати цим харцизякам їсти й пити. Відколи їх стільки наперлося до Парижа, вони нападають на християн і дівчатам проходу не дають. А грошей ми ще в жодного не бачили, — додав він напівулесливо й напівзневажливо.

Обурений Анрі схопився з лави.

— Сядь! — гримнув на нього дю Барта. Тепер Анрі уже не міг і думати, що той його впізнав. «Адже я бідний, простий чоловік». Йому вже здавалося, що це насправді. Засмагле обличчя, зморшки, шпакувата борода, і голос він змінив дуже вдало.

— Стережіться, пане! Он той рудий, що позад усіх, нишком вийняв ножа.

— Бачу, — відповів дю Барта.

Рудий пробував, ховаючись за рештою, вибратися з кутка. Коротунчик, що його ледве видно було з-за столу, прорипів, відвертаючи увагу:

— А в крамарки хлопчик пропав!

— То гугеноти ріжуть дітей, — пояснили йому сусіди, буцімто не зважаючи на двох чужих. — Для їхнього причастя потрібна людська кров, це ж усі знають.

Усе це навряд чи скінчилось би по-доброму, але в ту хвилину ввійшли нові люди — гугеноти; двох із них Анрі знав на ім'я, чув про їхні подвиги в бою, і прибули вони до Парижа в його загоні. Інші двоє були на вигляд зовсім непевні — якісь горлорізи, можна б сказати, якби це не люди істинної віри. Тепер сили обох сторін у шинку зрівнялись, і рудий облишив свої підозрілі наміри, та й його товариші поховали зброю.