Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Сивина в нього сріблилася ще тільки на скронях, та коли він повертався до придворних короля Франції, чиїм першим дворянином він був, плечі його горбились нижче, ніж би годилось у його літах. Його зустрів пан де Морвер з гострим носом і близько посадженими очима і, пронизливо подивившись на нього, сказав:

— Ви, Міосене, таки присусідились до своїх гугенотів і таки сказали забагато!

Обидва зупинились, випростані, один проти одного у яскравому світлі, перед коротеньким проходом, що сполучав передпокій парадної зали з самою залою. Там бенкетував почет, тут — королі, і Анрі сидів якраз навпроти проходу, отож бачив обох їх. Міосен стояв до нього трохи боком, і видно було сиві скроні й згорблені плечі, зате другий — просто обличчям, і те обличчя змусило Анрі замислитись. Він навіть урвав на півслові те, що саме говорив королю Франції. Тому Карл теж повернув голову вслід за його поглядом і, помітивши, на кого дивиться Анрі, насупився.

— Кузене Анрі,— квапливо сказав вів, — поруч вас є щось принадніше, ніж ви можете побачити там.

Це була щирісінька правда, бо поруч Анрі сиділа Марго, і навіть якби вона не була така чарівна вродою, то могла б зачарувати його своїм низьким співучим голосом, що говорив речі вчені, але водночас і двозначні. І вченістю, й дотепністю Марго й Анрі не поступались одне одному, і те, що вони говорили в дусі античної старовини, навряд чи зважились би вимовити рожеві уста іншої такої гордої й випещеної дами, але в Марго воно виходило зовсім невимушено. Вони говорили навіть досить голосно, так що часом іще дехто втручався в ту розмову й підкреслював зміст сказаного. Неабияку сміливість і грацію виявила також панна де Сов — задерикуватий носик, розумні очі під тоненькими вигнутими брівками, трохи зависоке чоло, тендітна постать, — але то лише здавалося так, бо з усього іншого видно було, що в любощах вона вельми витривала, і щодо цього вона вже порозумілася з Анрі й словами, й без слів.

О, він кохав Маргариту Валуа! Від звуків її голосу — низького і, коли вона хотіла, трохи протяглого — десь у нутрі в нього здіймалося хвилювання, стискало груди й горло, зволожувало очі. Інколи він бачив предмет своєї жаги ніби крізь туман, як бачать ще тільки обіцяне щастя. Не раз він був близький до того, щоб зсунутися з крісла й стати перед нею на коліна — вилити жагу, що вже гнітила його, мов тягар. Та йому перешкоджала сором'язливість. Карл Дев'ятий уже добре підпив, і йому спало на думку покепкувати з жениха своєї «гладухи Марго», а його брати д'Анжу й д'Алансон, теж устигши вже хильнути зайвого, засперечались. Анрі вже почав занадто гостро відповідати королю Франції. Та якраз на ту хвилину обидва королівські брати, не дійшовши однієї думки в чомусь, замість слів пустили в хід руки, і їх довелось розбороняти.

В герцога Анжуйського текла по щоці кров; він перейшов на другий бік столу й сказав кузенові Наваррі:

— Ти принаймні був чесним супротивником у боях, і я тебе здебільшого перемагав.

— Тільки завдяки твоїм листам, д'Анжу. Вони були такі пишномовні, ніби їх писав іспанець. Я втікав від твого стилю. Навіть більше — мене від них нападала гарячка, і я не міг битися. А якби ти мене справді переміг, я б не сидів тут, поруч твоєї сестри.

Тоді Анжу заговорив тихіше й навіть трохи боязко, хоча хміль ще не вивітрився з нього:

— Наварро, диви, у мене на щоках кров. Та це пусте. Мій брат д'Алансон ненавидить мене, як може ненавидіти лиш той, кому ще дуже довго чекати своєї черги. А ще жахливіше ненавидить мене, свого найближчого наступника, мій другий брат, король. Наша мати воліла б бачити на троні мене, а Карл знає, як небезпечно перечити їй. І від страху він шаленіє. Випиймо, Наварро! Ми чесно схрещували мечі, і тобі я можу довірити родинні таємниці. Вчора я зайшов до свого брата-короля, аж він бігає по кімнаті, мов дикий звір, з голим кинджалом у руці. Як зиркне на мене скоса — ти ж знаєш той його погляд. Ну, думаю, пропав, як руда миша. Тільки-но він відвернувся, я зразу шасть у двері, тихенько-тихесенько, і можеш мені повірити, що, виходячи, вклонився не так низько, як увіходячи.

— Та я вірю, всьому вірю, — запевнив Анрі, маючи на увазі й те, що його матір отруєно. Потім додав: — Ви така сімейка, що її принад краще стерегтися. Я, бач, не встерігся.

Він обернувся, і серце у нього аж тьохнуло, таке сліпуче здалось йому обличчя нареченої — а то ж було обличчя дочки страшного роду!

Марго тим часом і далі розмовляла двозначно й учено — байдуже з ким. Анрі обсипало жаром, він хотів був уже зчепитися з Конде й д'Алансоном, та зненацька помітив у її вбранні барви свого дому. Вона домовилась з приятелькою вигаптувати на сукнях, хоч і не дуже помітний, візерунок у кольорах Бурбонів — біло-синьо-червоний. «Вона пам'ятала про дім Бурбонів, вона давно жадала мене, як і я її, вона носить мої барви, а коли відмовлялась одружитися зі мною, то це були тільки хитрощі, щоб закохати мене в себе ще дужче! Марго мене кохає!»