Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

А нагорі в парковому фасаді Лувру тихенько забряжчало вікно — так, що ніхто й не почув — і в прочинену шпарку з-між складок завіси визирнуло свинцево-сіре старе обличчя. Двоє очей-вуглинок спостерігали те, що діялося внизу, вигадане й підготоване самою власницею тих очей: урочисту зустріч католицького короля з гугенотським, за участю обох королевих братів і пишного панства. «Це напевне справить на малого беарнця і його бідно вбраних дворян таке враження, ніби вони самі бозна-хто, і дуже зміцнить їхню довіру до нас!» Так думала стара зі свинцевим обличчям, і важкі її щоки зводила усмішка.

Тільки Марго зі свого місця могла її побачити, і принцеса, не знаючи сама від чого, трохи не зомліла. «Що ж я роблю! Я ж цього якраз не хотіла, і не вийде з цього добра! Передчуваю, що станеться щось жахливе, як я не поламаю всього. Саме тепер мені слід одружитися з Гізом, хоч від сьогодні він мене не цікавить, — аби лиш нізащо в світі не допустити шлюбу з моїм Анрі, що його я люблю дужче за життя!»

Марго була зовсім самотня зі своїми передчуттями й муками сумління. Всіх, навіть її коханого Анрі, цілком захопило саме видовище церемонії. Правда, незабаром і принцесі Валуа довелося грати свою роль у тому видовищі, і воно, як усе зовнішнє, легко заглушило її внутрішній голос. А її Анрі тим часом не ловив гав. За винятком обличчя у вікні, він примічав усе — і таки справді королівську пишноту, і учасників церемонії, і навіть простолюд, який на свій лад брав участь у балеті. Так назвав Анрі сам для себе цю велику церемонію, бо хоч у ньому й не зродилось передчуття, зате при ньому лишався здоровий глузд, що його не могла пригнітити ніяка зовнішня пишнота. І тому всі обличчя, що він бачив перед собою, здавались йому замовленими — замовленими, приставленими й оплаченими.

А водночас він наслідував кожен рух Карла Валуа, так само підіймав ногу і, гойднувши нею вперед, ставив майже на те саме місце — щоб іти якомога довше й урочистіше. Поруч нього — власне, трохи позаду, — йшов його кузен Конде, а більше з його роду при ньому не було нікого. Щоразу, як навпроти них король Франції та його брати гостинно простягали руку, або прикладали її до грудей, або піднімали капелюх, Анрі з кузеном поспішали зробити те саме, — обидва, як годиться, в розкішних шатах, але серед свого почту чи не єдині вони були так прибрані. Обидві групи рухались назустріч одна одній, під музику виконуючи щось ніби алегоричний танець, який мовою символів оповідав, що король — обранець божий і що влада його священна. Та що ближче вони сходились, то дужче впадали в очі подробиці, які порушували гармонію цілого — і, звичайно, викликали тим розчарування. Надто обличчя зі своїми замовленими виразами навіювали чимраз більший сумнів.

«Отой де Нансей, видно, не друг мені. Треба стерегтися! Він капітан королівської охорони. Я вже відчуваю, що колись іще, мабуть, побачу його обличчя без оцієї шанобливої усмішки на замовлення. Тепер, як і завжди, головне — навіяти їм таку пошану, щоб не потрібен був і балет. Це все обличчя людей, що нічого не забули й не пробачили нам, як і ми їм. А ота друга усмішка — того, здається, звуть де Морвер [56] Де Морвер (за іншими джерелами — Морвель), Шарль де Лув'є (?-1583) — найнятий герцогом Гізом убивця, що стріляв у адмірала Коліньї перед Варфоломіївською ніччю. ?»

— Кузене, отой он зветься де Морвер?

«Те, що в нього на обличчі, теж називається усмішкою, але я певен, що він радніший убивати, ніж танцювати! Цього де Морвера я собі запам'ятаю».

Одначе навіть найпереконливіші відкриття можуть стертись і на якийсь час забутись, якщо до них випадково домішається особисте збентеження — скажімо, від почуття власної кумедності. А так воно й вийшло, коли Анрі нарешті розглядів зблизька глузливий вираз на обличчях у тих, котрі стояли позаду й думали, ніби їх не видно. Анрі вмить збагнув, що дає Карловим придворним певність своєї переваги: вбогий вигляд гугенотського почту. Він весь час потай боявся, що те вбозтво помітять, і тому зібрав біля себе найкраще одягнених із своїх дворян. Та їх було небагато, і, зійшовшись ближче з Карловою групою, вони вже не могли прикрити того, що ховалося позаду: людей у витертих шкіряних колетах і запорошених чоботях. Вони з'явились сюди так, як були з дороги, коли їх після довгого чекання перед брамою нарешті впустили до ненависного Лувру — не всіх, звісно, а тільки невелику частину. Замовлених виразів не було на їхніх обличчях, засмаглих і обвітрених, на відміну від пещених облич королівських придворних, і замість солодкої ґречності на них відбивалося суворе благочестя. З того боку — суєтний блиск і церемонність, із цього — неприхована бідність, що прийшла вимагати. Ці люди воювали, щоб жити, а декотрі — й задля вищого життя, яке вони називали інколи вірою, а інколи свободою.