Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Стережіться! — гостро кинув Анрі Агріппі д'Обіньє, і той передав його наказ далі.

— Мир, панове! — враз безтурботно й весело гукнув король Наваррський до придворних у передній залі, бо, вони стояли напоготові, ніби чекали нападу. — При дамах мої шкіряні колети зробляться як шовкові,— умисне додав він так, ніби глузував зі своїх вірних прибічників — і цим так припав до вподоби придворним, що такий собі пан де Морвер аж поцілував його в руку. І Анрі не відсмикнув тієї руки, хоч його аж морозом усипало.

Коли він повернувся до «золотої палати», Карла Дев'ятого вже відносили до спочивальні — найближчого з покоїв королівської родини. А в найдальшому Анрі вдень вів розмову з старою Катериною про те, чи не отруїла вона його матері. І туди тепер подалась принцеса Маргарита — що ж дивного, Катеринина рідна дочка! Її брати й панна де Сов також пішли. Біля спустошеного бенкетного столу й переміненого королівського крісла дожидали Анрі тільки сестра та кузен. Катрін звела очі на брата, але мовчала, поки не зачинилися двері, та й тоді заговорила пошепки. А він замислився й нічого не відповів, тільки моргнув очима. Тоді вона взяла кузена під руку, і обоє вийшли поперед Анрі в передпокій, звернули в правий куток і потайними малими сходами спустились у подвір'я.

Там вони зразу ніби розтанули. Луврський колодязь був затоплений густою пітьмою. В кількох вікнах, вище й нижче, ледь мріло червонясте світло, і від того ще дужче вражала темрява серед мурів. Анрі стояв нерухомо, поки хтось шепнув йому: «Сюди!» Він пішов за тим голосом, що, час від часу повторюючи своє «сюди», вів його поза виступи муру, потім неосвітленим коридором, аж нарешті обидва — король Наваррський і його перший камердинер д'Арманьяк — прокрались у якусь комірчину, де блимав тьмяний каганчик, відкидаючи тіні на всі боки.

Дворянин-слуга замкнув за собою важкі двері й почав своїм звичаєм:

— Мури тут три фути завтовшки, віконце на десять футів від підлоги. Люди, що живуть у цьому закапелку, тепер сидять десь у шинку, отож можна бути певному, що тут нас ніхто не підслухає.

— А все-таки посвіти по кутках!

Аж ба! В одному кутку знайшли вродливу панночку. Вона не танцювала в святковому залі під двадцятьма люстрами з безліччю воскових свічок; вона скрадалась за гугенотським королем, щоб дізнатися, що він збирається робити ввечері, а потім доповісти пані Катрін, яка завжди сприймала такі повідомлення дуже ласкаво. І що ж їм лишалось, як не вивести панночку й замкнути десь у цілковитій темряві?

— Згодом я її випущу, — пообіцяв д'Арманьяк. — А тепер вашій величності якось треба вибратися з замку так, щоб ніхто вас не впізнав.

— Уже нічого не вийде, стара королева про все довідається.

— Довідається, та запізно. Тому, хто має сю ніч боятися вас, величносте, треба на власні очі бачити, як я вас перевдягатиму. Бо потім вас уже ніхто в світі не впізнає.

І взявся до роботи. А коли скінчив її, король став схожий на найубогішого зі своїх людей. Він мав тепер засмагле, аж чорне обличчя з приліпленою бородою.

— Я вам і зморшки намалював, — сказав перший камердинер, і Анрі зразу по-старечому згорбився. Д'Арманьяк дав йому й мішок на плечі.

— Хмиз? А чого саме хмиз?

— Бо його легше нести. Звуть вас Жіль, у вас у Парижі сестра.

— І я несу їй хмиз?

— Ні, не хмиз, а окіст. Він лежить під хмизом. Коли біля луврської брами вас обшукають і знайдуть схований окіст…

— То повірять, що я справді Жіль. Це ти добре придумав! А яке сьогодні гасло?

— Окіст.

Обидва зареготали, не стримуючись, — адже крізь трифутові мури ніхто б їх не почув. Насміявшися досхочу, Анрі вирушив у дорогу. Під брамою сторожа грала в карти, він тільки гукнув: «Окіст!» — і його пропустили. На мосту його оглянули пильніше, примусили витрусити все з мішка й відібрали окіст.

— А тепер чеши звідси, старий єретику, до того шинку, де буцім твоя сестра служить!

Від мосту Анрі пошкандибав далі, зігнувшись, так, наче в мішку була цегла; та на всій Австрійській вулиці не спіткав нікого. Шкутильгаючи вже просто задля розваги, він пройшов ще кілька темних вуличок і врешті в неосвітленому завулку побачив тьмяне світло у вікнах першого поверху одного з будинків. Ще здалеку по тінях людей та по співу можна було здогадатися, що то шинок. І надвірні двері, й двері щинку були напіввідчинені, бо з каміну, де смажились на рожні каплуни, куріло. Рожна крутила молода служниця, а ще дві подавали вино або сідали гостям на коліна й співали з ними. Шинкар ляскав рукою по столі в такт пісні. Він був схожий на селянина, до одежі йому начіплялась солома. Гості всі були озброєні, навіть один коротунчик із рипучим голосом. Співали вони веселу пісеньку про необачну дівчину, що далась на підмову гугенотові, вподобавши його за гарну борідку; але що із того вийшло? Дитя, яке не можна було охрестити, бо воно вродилося з кінським копитом замість ноги, а трохи підрісши, перекрутило рідній матері голову задом наперед.